1449 — Лоренцо Медічі, правитель Флоренції в епоху Відродження, поет, покровитель наук і мистецтв.

Походив з роду Медічі. Син П'єро ді Козімо Медічі та Лукреціі Торнабуоні. У 1469 році перебрав владу над Флоренцією у свого батька, закріпивши таким чином спадкове володарювання Флоренцією. Попервах володарював разом із своїм братом Джуліано. На відміну від останнього цікавився політичними справами та зміцненням влади Медічі, повсякчас придушуючи опозицію та демонструючи багатство та міць свого роду.
У 1478 році придушив змову роду Пацці, які користувалися підтримкою папи римського Сікса IV. Під час цього загинув брат Лоренцо — Джуліано. Скориставшись цим фізично знищив усіх політичних супротивників. Проте стратою архієпископа Флоренції викликав війну з папою римським та королем Неаполя. Ця війна тривала до 1480 року. завдяки дипломатичним зусиллям Лоренцо Медічі вдалося встановити мир з Неаполем та Римом (допомогло також нашестя османських військ на південь Італії).
Відтоді присвятив себе внутрішнім справам Флоренції. Водночас зумів досягти укладання мирних угод між усіма потужними державами Італії — Флорентійською республікою, Папською областю, королівством Неаполітанським, герцогством Міланським та Венеціанською республікою.
Наприкінці життя вимушений був вступити в ідеологічне протистояння з Джироламо Савонаролою, в результаті чого вплив Медічі зменшився.

1618 — Бартоломе Естебан Мурільйо, іспанський художник доби бароко, співзасновник севільської академії малярства.
1701 — Василь Григорович-Барський, український мандрівник, вчений-орієнталіст, письменник

1823 — Петефі Шандор, угорський поет, публіцист, революційний діяч словацького походження († 31 липня 1849 р.)

Походить з небагатої родини. Батько — Штефан (Іштван) Пе́трович (або Стефан Петрович), збіднілий дворянин, серб за національністю, мати — Марія Грузова (або Груз), словацька селянка. Вперше до школи він пішов у віці 5 років. Саме в цьому віці він почав читати і писати, трохи пізніше віршувати, малювати, вивчати німецьку, угорську та латинську мови. Вже у 15 років знав 7 мов.
В 1847 році — очолював організацію «Молода Угорщина».
Був одним з керівників революційного повстання в Пешті (15 березня 1848) під час Революції 1848 — 1849.
Отримав звання офіцера революційної армії. Потім він був звільнений від армії, оскільки захворів на туберкульоз.
Відповідно до традиційної версії біографії Петефі загинув під час битви при Шегешварі 31 липня 1849, в бою з козаками російської армії, очолюваної царським генералом Іваном Паскевичем. Згідно з новою версією, яка не знайшла підтвердження, був поранений, взятий в полон і таємно вивезений на Сибір, де й помер в 1849 році.

Творчість
Серед творів — «Вірші» (1944), поеми «Сільський молот» і «Витязь Янош» (1844), драма «Тигриця і гієна» (1845), збірник віршів «Хмари» (1845-1846), роман «Шнурок ката» (1846), поеми «Пішта Силай» (1846), «Шалго» (1846), «Апостол» (1848).
На батьківщині
Степ в золотому стиглому вбранні, Де марево ввижається мені, Колишеться і в дальній лине плин,—
Ти пізнаєш мене? Це я, твій син.
У затінку оцих тополь старих
Востаннє відпочити я приліг,—
Як римська цифра п'ять, на сірім тлі
У вирій відлітали журавлі.
Лишаючи назавжди отчий дім, Заледве міг я попрощатись з ним…
Благословення матері! Давно
Розвіялося на вітрах воно.
На віддалі минав за роком рік, Народжувався і зникав навік,—
На возі не завжди щасливих літ
З тих пір я встиг об'їхати весь світ.
Важка наука — в білім світі жить.
Багато поту й сліз я встиг пролить.
Вибоїстим, нерівним був мій шлях
В пустелі людській по сипких пісках.
Це добре знаю я, бо мій напій
Не-раз бував немов полин гіркий, Не раз мій кухоль наливали вщерть — Було б одразу легше випить смерть.
Але тепер все горе й вся біда, Всі муки сплинули, немов вода, I спомини про мій тернистий шлях — Все потопає в радісних сльозах.
Тут колисала матінка мене, Тут сонце, наче в юності, ясне, З-під хмари усміхається мені, Як синові, на рідній стороні.
(Переклад Леоніда Первомайського)
Твори Петефі перекладали українською Павло Грабовський, Осип Маковей, Леонід Первомайський та інші.

1826 — Василь Ковальський, український письменник і громадський діяч
1842 — Мова Василь Семенович, український письменник, поет, драматург († 1 червня 1891 р.)
1856 — Модест Вітошинський, український співак-баритон
1857 — Ерастов Степан, український письменник і громадсько-політичний діяч на Кубані († 13 квітня 1933)
1866 — Петро Залозний, український письменник, філолог
1867 — Цимбаліста Василь Володимирович, український художник, (сакральне мистецтво)
1896 — Василь Касіян, український графік, народний художник СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка
1896 — Василь Перебийніс, український живописець і графік
1912 — Хоменко Василь, український графік
1916 — Степан Хвиля, український живописець
 

1919 — Джером Девід Селінджер, американський письменник, основним твором якого є шедевр «Над прірвою у житі» (1951)

Народився у єврейсько-ірландській сім'ї. Його батько Сол був євреєм, торговцем м'ясними продуктами та сиром, імпортував яловичину з Європи, мати - ірландкою, католичкою. Можливо, цей юдейсько-кельтський дуалізм і вплинув на його своєрідний світогляд. Адже однією з важливих рис характеру є суперечливість. Те, що він був напівєвреєм, викликало серйозний внутрішній конфлікт, зумовлений не так релігією, як соціальним статусом,— в ті часи був поширений антисемітизм. Селінджер мав старшу сестру Доріс, дітей виховувала мати в дусі методизму. З батьком у Селінджера були прохолодні стосунки. Сол бажав, щоб Девід заробляв великі гроші, мав певну роботу з високим соціальним статусом, також він хотів, щоб Девід продовжив сімейний бізнес, а це майбутнього письменника зовсім не приваблювало.
У Нью-Йорку минуло дитинство, він мешкав з західного боку Манхеттена, там минули його перші шкільні роки. Селінджера вигнали з кількох приватних шкіл, через те, що він не хотів навчатися. Далі він вчився у військовій школі «Веллі-Фордж» в штаті Пенсільванія, тоді ж почав писати. Це було його бажання там учитися, бо він хотів жити окремо від батьків. Однокласники згадують, що для нього було звичним бути в центрі уваги, він був дуже компанійським, умів розповідати веселі історії й анекдоти, але коли йшлося про гулянки з випивкою, він, як правило, не брав участі. Селінджер був капітаном фехтувальної команди.
Потім разом з батьком хлопець побував у Польщі,— там він знайомився зі специфікою морських перевезень м'ясних продуктів. Це мало його цікавило, та поїхав він охоче. Проте отримав дуже неприємні враження від скотобоєнь, після чого твердо вирішив цим не займатись. Огида до м'ясного бізнесу вилилася в те, що він став вегетаріанцем. Під час поїздки він знайомиться з європейською культурою і вивчає німецьку мову.
Після цього Селінджер прожив десять місяців у Відні, потім повернувся до Америки, в коледж Урсінус, але вже серед року втратив інтерес до навчання. Він не хотів навчатись у вищій школі (Ivy Leage) через її снобізм та тому, що був євреєм.
Певний час майбутній письменник відвідував літературні курси при Колумбійському університеті, що їх вів Віт Барнетт, редактор журналу «Сторі». Він казав, що Селінджер сидів в останньому ряду й дивився у вікно майже до кінця останнього семестру. Лише під кінець хлопець ожив, тоді він написав «Підлітки», перше оповідання (коли йому був 21 рік), яке Барнетт вирішив опублікувати в «Сторі», що було певним ризиком, адже в оповіданні не було нічого особливого. Селінджер не раз казав своїм друзям, що колись він стане великим письменником. Увесь цей час він продовжував писати.
Потім він плавав в Індію та Карибським морем на шведському лайнері «Кунгсхольм», де організовував дозвілля туристів, і не припиняв писати оповідання для журналів та університетських збірок.
У 1942 році Селінджера призвали до армії, де він прослужив два роки. Він брав участь у Другій світовій війні у складі дванадцятого піхотного полку четвертої дивізії. Серцева аритмія зробила письменника непридатним для піхоти, але в армії він знаходився з початку мобілізації, а в 1944 році він у складі союзних військ брав участь у висадці на узбережжя Нормандії, був зв'язковим, служив у контррозвідці. На фронті було нелегко, і у 1945 році майбутній класик американської літератури потрапив до шпиталю з нервовим зривом. Пізніше він з презирством ставився до В'єтнамської війни й глузував з хлопців, які вербувалися. Гіркий і трагічний досвід воєнних років відіграв велику роль у формуванні його як письменника. У Німеччині він одружився з функціонеркою націонал-соціалістичної партії Сильвією, але невдовзі вони розлучились — він ненавидів нацистів так само сильно, як вона ненавиділа євреїв.
1945 рік був роком найбільшої творчої активності письменника, оповідання друкувались одне за одним. Цього ж року виходить у світ роман «Ловець у житі», який через кілька місяців посів перше місце в списку американських бестселерів. На той час з'явилися майже всі найвідоміші оповідання Селінджера, що увійшли до збірки «Дев'ять оповідань» (1953).
Після гучної популярності, викликаної виданням роману, автор вирішив переїхати до Нової Англії, де й придбав собі заміський будинок в Корніші, неподалік від річки Коннектикут, штат Нью-Гемпшир. Його дім знаходиться досить далеко від сусідів, за містом.
Другою його дружиною стала Клер Дуглас (молодша за нього на п'ятнадцять років), у 1955 році, тоді ж він написав «Френні». Вони жили в Корніші. У 1955 році у них народилася донька Маргарет, пізніше — син Метью. Селінджер виявився непоганим батьком, зачаровував дітей своїми оповіданнями, але письменницька діяльність, спосіб життя автора псували відносини в родині. У цей час він пише кілька повістей про родину Гласів і, не завершуючи цикл, покидає літературу назавжди, вважаючи, що слава дуже йому шкодить. Він живе у своєму будинку, до найближчих сусідів кілька миль, відгородившись від навколишнього світу, відмовляється давати інтерв'ю, і запобігає всім спробам підняти завісу його приватного життя. Значну роль зіграло в цьому і його захоплення східними релігіями — буддизмом та індуїзмом, що добре помітно в останніх повістях. Проте вони не повністю полонили його, хоч були найбільш стійким його захопленням, стверджує дочка автора. Певний час він цікавився саєнтологією, але невдовзі покинув її, також він цікавиться гомеопатією, проводячи за заняттям нею більшу частину дня. У 1966 році він розлучився із Клер, — і жив кілька місяців з вісімнадцятилітньою Джойс Мейнард, яка пізніше стала письменницею. У 1998 остання видала книгу спогадів (вона ж продала його листи, але їх викуплено Пітером Нортоном й благородно повернуто автору).
Селінджер помер удома природною смертю в Нью-Гемпширі 27 січня 2010 року, у віці 91 рік. Інформацію щодо смерті надав син письменника, інформація також була підтверджена його літературним агентом.

1925 — Баснер Веніамін Юхимович  (рос. Вениамин Ефимович Баснер; нар. 1 січня 1925, м. Ярославль, РРФСР — †3 вересня 1996, с. Рєпіно, під Санкт-Петербургом), Росія)  — радянський та російський композитор. Народний артист РРФСР (1982).
1927 — Моріс Бежар, французький хореограф
1926 — Олексій Нирко, кобзар, засновник ряду капел Криму та Кубані, в'язень ГУЛАГу, дослідник та пропагандист кобзарства, одноосібний творець музею кобзарства півдня України та Кубані, заслужений працівник культури України (†2005)
1936 — Михайло Гирило, український майстер декоративно-прикладного мистецтва (різьбярство)
1936 — Микола Капелюх, український художник декоративно-прикладного мистецтва, заслужений майстер народної творчості України
1937 — Василь Лизанчук, український вчений, професор, доктор філологічних наук, академік Академії наук вищої школи, заслужений журналіст України, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики Львівського університету імені Івана Франка
1939 — Мішель Мерсьє, французька актриса («Анжеліка — маркіза ангелів», «Друга істина», «Чорне сонце»)
1946 — Василь Вільшук, український скульптор, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка
1946 — Валерій Маренич, український співак, народний артист України
1947 — Микола Мірошниченко, український поет, перекладач
1950 — Кирпа Галина Миколаївна, українська письменниця, поетеса, перекладач
1951 — Михайло Ілляшенко, український режисер театру, заслужений діяч мистецтв України
1951 — Олена Михайленко, український художник декоративно-прикладного мистецтва, заслужений працівник культури України
1951 — Антон Щегельський, український прозаїк, поет, гуморист
1957 — Василь Кожелянко, український письменник.
1959 — Степан Глова, актор львівського театру імені Марії Заньковецької, народний артист України
1961 — Олександр Балагура, український режисер-документаліст