Світової літератури вчителів ЗОШ №20

3 квітня - Події та люди у світі літератури та мистецтва

Vchutel — Thu, 03 Apr 2025 14:51:11 GMT

Події
1973 — Рада Міністрів УРСР заснувала літературну премію

імені Павла Тичини

Літературна премія імені Павла Тичини — щорічна премія

Національної спілки письменників України,

що присуджується з 1973 року за кращу книгу поезії

Вік учасників: необмежений

Нагорода переможцю: Лауреатство + 1000 грн. (200$)

Висунення — до 1 грудня. Присудження — до 15 січня. Голова журі — Іван Драч.

Літературна премія імені П.Тичини «Чуття єдиної родини» започаткована Держкомвидавом УРСР та Спілкою письменників України в 1973.

З 1974 року і до 1992 року присуджувалась «за твори, пройняті ідеєю інтернаціоналізму, дружби народів СРСР».

З 1993 — літературна премія імені Павла Тичини. Присуджується за високохудожні поетичні твори, гостре відчуття проблем сучасності тощо.

Народились 3 квітня

1783 — Вашингтон Ірвінг, американський письменник.

Вашингтон Ірвінг (англ. Washington Irving; 3 квітня 1783 — 28 листопада 1859) — американський письменник, есеїст, біограф та історик початку 19-го століття. Найбільш відомий своїми оповіданнями «Легенда про Сонну Лощину»

та «Ріп ван Вінкль», обидва з яких містяться в його книзі The Sketch Book of Geoffrey Crayon, Gent.

Його історичні праці включають біографії Джорджа Вашингтона,

Олівера Голдсміта та Мухаммеда, а також декілька праць про Іспанію

15-го століття, присвячених таким біографіям Христофора Колумба,

Аль-Андалуса і Альгамбри. Ірвінг служив послом США в Іспанії з 1842 по 1846.

1895 — Маріо Кастельнуово-Тедеско, італійський композитор.

Біографія
Народився у Флоренції, походив з родини банкірів, що мешкала в місті починаючи з вигнання Євреїв з Іспанії в 1492.

Навчався грі на фортепіано у матері, у віці дев'яти років склав перші твори.

По завершенню навчання на фортепіано в 1914, студіює композицію у композитора Ільдебрандо Піццетті та одержує диплом в 1918.

Незабаром Кастельнуово-Тедеско привернув увагу композитора і піаніста Альфредо Касельї, який включив твори Кастельнуово-Тедеско до свого репертуару, що відкривало шлях до творчої кар'єри композитора.

Роботи композитора були включені в перший фестиваль Міжнародного товариства сучасної музики, що проводився у Зальцбурзі, Австрія, в 1922.

В 1926 відбулася прем'єра його опери «Мандрагола» (La Mandragola), по п'єсі Нікколо Макіавеллі. Пізніше композитор неодноразово звертався до творів класиків літератури, зокрема Есхіла, Вірґілія, Джона Кітса, Вільяма Вордсворта, Федеріко Гарсіа Лорки, і особливо Вільяма Шекспіра. Значне місце в його творчості посідають також твори пов'язані з біблійними сюжетами та єврейська літургія. Його Другий скрипковий концерт (1931), написаний на замовлення Яши Хейфіца, був також вираженням його гордості своїм єврейським походженням та протестом проти розповсюдженного в Європі антисемітизму.

В 1932 році на фестивалі Міжнародного товариства сучасної музики у Венеції, Кастельнуово-Тедеско зустрівся з відомим іспанським гітаристом Андресом Сеговієй (Andrés Torres Segovia). Зустріч надихнула композитора написати Перший концерт для гітари з оркестром — один із перших концертів для цього інструмента, який забезпечив йому репутацію як одного з передових композиторів для гітари двадцятого сторіччя.

З 1933 року з приходом в Італії до влади фашистів, мистецтво розглядалося як інструмент для пропаганди й просування расових ідей. Ще до офіційного прийняття Муссоліні маніфесту фашистського расизму у 1938, музика Кастельнуово-Тедеско була заборонена для радіо та концертного виконання. Композитор був змушений залишити Італію в 1939 — незадовго до спалаху Другої світової війни, та емігрувати в США, де йому допоміг Артуро Тосканіні, колишній директор Ла Скала, залишивший Італію ще у 1933 році.

Кастельнуово-Тедеско зупинився у Голлівуді, де, за допомогою Яши Хейфіца, уклав контракт із MGM як композитор кіно. Впродовж наступних п'ятнадцяти років, він створив музику приблизно до 200 фільмів у Голлівуді та інших кіностудіях. Він справив істотний вплив і на інших композиторів кіно, таких як Генрі Манкіні, Джеррі Голдсміт, Нельсон Ріддл, Джон Вілліамс, і Андре Превен. Окрім того в США Кастельнуово-Тедеско створив нові опери та інші твори на біблійні сюжети, американську поезію та Євроейську літургію. Помер в 1968 році.
1918 — Олесь Гончар, український письменник («Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Берег любові», «Циклон»), академік, громадський діяч.

1924 — Марлон Брандо, американський актор, лауреат двох премій «Оскар» («Хрещений батько», «Апокаліпсис сьогодні», «Останнє танго в Парижі», «Дон Жуан де Марко»).

1941 — Григорій Гаркуша, український співак та соліст (баритон), народний артист України.

1958 — Алек Болдуїн, американський кіноактор («Ноттінг Гілл», «Перл-Гарбор», «Одружена з мафією»).

1961 — Едді Мерфі, голлівудський кіноактор («Життя суботнього вечора», «Поліцейський з Беверлі-Гіллз», «Шрек», «Доктор Дуліттл», «Знайомтесь: Дейв»).

1972 — Дженні Гарт, американська акторка.

1972 — Лола Паньяні, італійська акторка.

1986 — Аманда Байнс, американська акторка.

2 Квітня - Свята

Vchutel — Wed, 02 Apr 2025 19:19:28 GMT

Міжнародний день дитячої книги

Починаючи з 1967 року за ініціативою і рішенням Міжнародної ради з дитячої книги (IBBУ) 2 квітня, в день народження великого казкаря Ганса Крістіана Андерсена,

весь світ відзначає Міжнародний день дитячої книги (IСВD),

підкреслюючи тим самим неминущу роль дитячої книги у формуванні

духовного та інтелектуального обличчя нових поколінь Землі.

Щороку одна з національних секцій IВВУ виступає спонсором цього чудового свята. Традиційно ця секція запрошує популярного письменника написати Послання дітям світу і відомого художника для створення до Міжнародного дня дитячої книги свого оригінального плакату.

2 квітня - Події та люди у світі мистецтва та літератури

Vchutel — Wed, 02 Apr 2025 09:49:52 GMT

ПОДІЇ:

1967 — у день народження казкаря Ганса Крістіана Андерсена заснували Міжнародний день дитячої книги.
Премія імені Х. К. Андерсена (англ. Hans Christian Andersen Author Award) — міжнародна премія, яку вручають за видатний внесок у дитячу літературу найкращим письменникам і художникам-ілюстраторам дитячої книги. Організована 1958 року Міжнародним комітетом з дитячої та юнацької літератури ЮНЕСКО за рекомендацією його засновника та першого президента, видатної діячки світової дитячої літератури Йєлли Лепман.

Лауреатів оголошують один раз на два роки. Премія вручається 2 квітня, в день народження видатного данського казкаря Ханса Крістіана Андерсена. Для авторів дитячої літератури премія Андерсена є найпрестижнішою міжнародною нагородою. Часто її називають Малою Нобелівською премією (англ. «Little Nobel Prize»).

Найвищою та найпочеснішою з трьох премій-нагород вважається Золота медаль з профілем казкаря. Її присуджують найвизначнішим й прогресивним майстрам у галузі дитячої книги та вручають на конгресі Міжнародної ради з дитячої книги (IBBY). Серед них — такі знані письменники, як Марія Ґріпе, Джеймс Крюс, Сельма Лагерлеф, Астрід Ліндгрен, Еріх Кестнер, Туве Янссон, Джанні Родарі, Кетрін Патерсон. 1973 року Почесний диплом Міжнародної премії імені Х. К. Андерсена за поему-казку «Барвінок і Весна» отримав український письменник Богдан Чалий, а 1979 року до «Почесного списку Андерсена» вписано ім'я Всеволода Нестайка та його книжку «Тореадори з Васюківки».

1978 — на американському телеканалі CBS почався показ серіалу «Даллас», який через неймовірну популярність із запланованого 5-серійного фільму переріс у кіноепопею, що тривала 13 років.

Народилися:

1725 — Джованні-Джакомо Казанова, міжнародний авантюрист, герой-коханець, письменник і мемуарист (†1798)

Біографія
Джакомо Казанова народився в Венеції, в родині актора Гаетано Джузеппе Казанови та Дзанетті Фаруссі як найстарший з шести дітей. Два його брати, Франческо і Джованні Батіста, були досить відомими художниками: перший був членом академії в Парижі, а другий очолював академію в Дрездені.

Батько помер, коли Джакомо було вісім років. По смерті чоловіка мати Казанови багато часу проводила за кордоном, тому Джакомо опікувалася його бабуся. Він був хворобливою дитиною й навіть вважався розумово відсталим. Пробудження його інтелектуального потенціалу відбулося лише у віці восьми років. На дев'ятому році життя Казанову направили в школу лікаря Гоццієго в Падуї.

В 1738-1742 роках він навчався в університеті Падуї. Після студій права Казанова хотів прийняти духовний сан, але заплутався в любовних пригодах і був виключений з семінарії. Побувавши в Неаполі, Римі, Константинополі, Парижі, він повернувся до Венеції. Після повернення в рідне місто в 1745 року він заробляв на життя грою на скрипці в театрі Сан-Самуель. Після однієї з вистав, врятував життя сенатора Брагадино Маттео, який переніс серцевий напад. Сенатор, у захваті від його знань кабали, почав ставитися до нього як до сина, що дозволило Казанові вести богемне життя. Проте за обман і богохульство в 1755 році він потрапив до в'язниці.

Венеція за часів Казанов
Ще в 1750 році в Ліоні Казанова вступив до масонів. Як член масонської ложі пізніше зустрічався з багатьма видатними діячами у всій Європі.

У 1756 році втік до Парижа, де досяг певного визнання через свої знання магії та завдяки різним спекуляціям. Водночас Казанова ґрунтовно вивчав тамтешнє суспільне й приватне життя. Після нових мандрів Європою він прибув до Берліна, де мав аудієнцію у Фридріха Великого, цікаво описану в його мемуарах. В 1764 - 1765 роках перебував у Росії, зустрічався в Санкт-Петербурзі з Катериною II. Потім жив мандрівним життям у Австрії, Німеччині, Франції, Іспанії, Італії, скрізь переживаючи безліч пригод. Серед його знайомих були Вольтер, Гете та Моцарт.
Отримавши дозвіл повернутися до Венеції, він став у 1775 році таємним агентом інквізиційного трибуналу внутрішньої служби в місті Венеція, але через написаний ним алегоричний роман, в якому був ображений дворянин Грімальді, був змушений у 1782 році знову залишити Венецію і оселився в Чехії, в замку графа Вальдштейна. В цьому замку Казанова працював бібліотекарем, і разом з графом займався кабалістикою та алхімією. Саме тут у семидесятирічному віці він взявся за свої мемуари, довівши їх до 1744 року

1805 — Ганс Крістіан Андерсен, данський письменник, поет і казкар («Гидке каченя», «Стійкий олов'яний солдатик», «Снігова королева», «Кресало», «Русалочка») (†1875);

1834 — Фредерік Огюст Бертольді, французький скульптор, автор статуї «Свобода», подарованої Францією США

1840 — Еміль Золя, французький письменник («Ругон-Маккари», «Жерміналь», «Чрево Парижу»), публіцист («Я звинувачую») (†1902)

1891 — Макс Ернст, франко-німецький художник, скульптор, один з основоположників сюрреалізму в сучасному мистецтві

1902 — Михайло Гречина, український архітектор, впорудив у Києві Республіканський стадіон, Палац спорту, готель «Русь»

1905 — Серж Лифар, український танцівник, хореограф, балетмейстер

1914 — Алек Гіннесс, англійський актор

1939 — Марвін Гей, американський співак

1 квітня - Свята

Vchutel — Sat, 01 Apr 2023 14:39:26 GMT

Міжнародний день птахів.

Хоч і називається цей день «міжнародним», відзначається він переважно на теренах Росії та України й бере свій початок за часів СРСР. У 1918 році радянська Росія приєдналася до міжнародного Договору про перелітних птахів. 1 квітня 1927 року в Москві вперше відбулись заходи, присвячені пернатим. До акції під керівництвом науковців з Центральної біостанції були залучені переважно діти і підлітки, які чіпляли в парках і скверах столиці «пташині будиночки». В подальшому День птахів набув всесоюзного розмаху, до заходів приєдналася преса, зокрема й спеціалізована українська (наприклад «Радянський мисливець та рибалка»), яка закликала людей не бути байдужими й всіляко допомагати пернатим. Варто зауважити, що в Україні День птахів сприймався як прихід справжньої весни, своєрідна офіційна зустріч перелітних птахів, що поверталися з чужини до рідних країв. До пернатих у нас в країні споконвіку було шанобливе й трепетне ставлення. Існує величезна кількість прислів’їв, приказок, пісень, легенд, прикмет, пов’язаних з птахами. Ось лише декілька з них: «Квітнева ластівка день починає, а соловей закінчує» «Прилетів лелека – весну приніс здалека», «Ластівки вилітають – годину обіцяють», «Журавлі прилетіли і полудень принесли»; «Ластівки почали лаштувати гнізда – настало стійке тепло», «Журавлі летять мовчки, низько й швидко – на негоду», «Жайворонки зранку не співають – на дощ», «Перелітні птахи летять зграями – на дружну весну». Прикметно, що в народі квітень називали ще й «лелечником». Першим офіційним міжнародним документом щодо охорони птахів була «Міжнародна конвенція про охорону птахів, корисних у сільському господарстві», підписана 19 березня 1902 року (набрала чинності 12 січня 1905 року). Згодом, 18 жовтня 1950 року на зміну їй у Парижі була підписана «Міжнародна конвенція про охорону птахів», яка набрала чинності лише у 1963, через 13 років після підписання. Існує також Міжнародний день перелітних птахів, який відзначається кожної другої суботи і неділі травня, починаючи з 2006 року. Чимало країн світу (зокрема США, Канада, Великобританія, країни Латинської Америки) відзначають у певні дні року власні Дні птахів. Варто зауважити, що ставлення до пернатих не всюди однакове. У північних країнах воно більш відповідальне – так, наприклад, скандинавські країни витрачають мільйони євро на збереження зникаючих видів птахів, тоді як країни Середземномор’я подібними питаннями займаються хіба що під тиском спеціальних європейських природоохоронних організацій. Так, з 5 мільярдів птахів що летять з Африки в Євразію виводити потомство, щороку приблизно мільярд з них убивають в країнах Середземномор’я. «Лідерами» є Мальта, Кіпр, Італія, Албанія. Наприклад, лише в одній Італії щороку мисливці вбивають до 7 мільйонів співочих дроздів. Донедавна на Кіпрі вбивали по 10 мільйонів співочих птахів на рік. У Кіпра й Мальти навіть були проблеми під час вступу до ЄС через варварське знищення пернатих – у цих країнах їх не тільки масово відстрілюють, ловлять на палі які змащують спеціальною смолою, але й ловлять у величезні тенета за допомогою звукозаписуючої техніки. Полювання на птахів тут вважають національною традицією, своєрідним молодецтвом, виявом чоловічої завзятості. До того ж окремі види співочих птахів є вишуканими делікатесами, за які ресторани платять чималі гроші (наприклад на Кіпрі таким традиційним національним делікатесом є чорноголова савка – амбелопулія). Після вступу в ЄС Кіпр неодноразово отримував попередження щодо порушення засадничої директиви європейського співтовариства 1979 року, яка зобов’язує європейські країни охороняти всі європейські види птахів і забезпечувати їм належне середовище існування. Внаслідок антропогенного впливу за період із XVII ст. на нашій планеті вимерло близько 120–130 видів птахів. На початку XXI ст. близько 1200 видів перебувають під загрозою зникнення через діяльність людини, попри зусилля щодо їх збереження. В Україні налічують 423 або 424 види. До останнього видання Червоної книги України (2009) занесено 87 видів птахів – майже всі вони під загрозою зникнення. Серед них і один із символів України – сірий жайворонок.

День сміху.

В багатьох країнах, зокрема і в США його називають ще «Днем дурника». Відомий з ХVІ ст. «Обманывают и обманываются. Хорошо, если бы это случалось только первого апреля. Откуда взял своё начало этот нелепый обычай?» (Т.Г. Шевченко, «Щоденник», 1 квітня 1858 р.) Кобзар, хоч і полюбляв дотепні жарти і гострий гумор, «дня сміху» не розумів. Миколі Васильовичу Гоголю цей день дуже подобався. Втім, з роками, а надто після того як став глибоко віруючим християнином, то й він відмовився від звичаю розігрувати друзів. Федір Достоєвський обманювати нікого не любив, але вважав, що в цей «спеціальний» день можна й пожартувати над ближніми – гріха не буде. Щоправда, гумор у Федора Михайловича був специфічний, а розіграші були не надто вигадливими. Як згадує у спогадах його дружина Анна Григорівна Достоєвська, одного разу чоловік вранці схвильованим голосом попросив її дістати з ліжка пацюка, якого він буцімто задавив вночі. Анна Григорівна у супроводі зацікавлених дітей направилася в кімнату чоловіка, й почала ретельно обстежувати разом з дітьми ліжко, перетрушувати постіль, всюди заглядаючи, але так нічого і не знайшла. Пошуки виявилися марними. «Куди ж ти його кинув?» - запитала вона. «Перше квітня!» – сміючись відповів він, у захваті від своїх хитрощів.

1 квітня - Події та люди у світі мистецтва та літератури

Vchutel — Sat, 01 Apr 2023 09:19:01 GMT

1967 — Прем'єра комедії Леоніда Гайдая «Кавказька полонянка, або нові пригоди Шурика».

«Кавка́зька полоня́нка, або нові́ приго́ди Шу́рика» (рос. «Кавказская пленница, или Новые приключения Шурика») — знаменитий фільм Леоніда Гайдая, останній фільм (знятим Гайдаєм) за участю прославленої трійки Боягуз — Бовдур — Бувалий (Віцин — Нікулін — Моргунов). Прем'єра «Кавказької полонянки» відбулася у Москві 1 квітня 1967 року.

Сюжет
Ексцентрична комедія з викраданнями і гонитвою про доброго і щирого Шурика, що вивчає на Кавказі старовинні обряди та звичаї, про його перше і боязке кохання до дівчини, через яку він опиняється у смішних та скрутних ситуаціях, бо «красуню, комсомолку, спортсменку» хочуть одружити з місцевим чиновником. Її викрадають. Шурику не відразу вдається зрозуміти, що відбувається, але потім за допомогою нового друга він звільняє «кавказьку полонянку».

Місце зйомок
Більша частина фільму знята в різних місцевостях Криму. Так на екранах фігурують краєвиди Демерджі, Алушти, Симферополя, Лучистого, Куйбишевого, Високого

У головних ролях
Наталя Варлей — Ніна, «кавказька полонянка»
Олександр Дем'яненко — Шурик, фолкльорист
Володимир Етуш — товариш Саахов, завідуючий райкомунгоспом
Фрунзик Мкртчян — Джабраїл, дядько Ніни — водій Саахова
Руслан Ахметов — Едік, водій санітарного автомобіля
Георгій Віцин — Боягуз (Трус)
Євген Моргунов — Бувалий (Бывалий)
Юрій Нікулин — Бовдур (Балбес)

Народилися:

1809 — Гоголь Микола Васильович, видатний український прозаїк, драматург

Мико́ла Васи́льович Го́голь (рос. Николай Васильевич Гоголь; прізвище при народженні Яно́вський, з 1821 року — Го́голь-Яно́вський; * 20 березня (1 квітня) 1809 року, Сорочинці, Полтавська губернія — † 21 лютого (4 березня) 1852 року, Москва) — російський прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист українського походження. Визнаний класик російської літератури.
За визначенням французького публіциста Ежена Вогюе, з гоголевської «Шинелі» вийшла вся російська література.

Біографія
Родина
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня за новим стилем) 1809 року в містечку Великі Сорочинці Полтавської губернії. Миколою його назвали на честь чудотворної ікони Святого Миколая. Згідно з сімейними переказами він походив із старовинного українського козацького роду і був нащадком відомого козака Остапа Гоголя, що був у кінці XVII століття гетьманом Правобережної Україні. У смутні часи української історії деякі з його предків приставали і до шляхетство, і ще дід Гоголя, Панас Дем'янович Гоголь-Яновський (1738–1805), писав в офіційному папері, що «його предки, прізвищем Гоголь, польської нації», хоча більшість біографів схильні вважати, що він все ж був «малоросом» (українцем).

Родовід Яновських
Прапрадід Ян (Іван) Якович, вихованець Київської духовної академії, «вийшовши в російську сторону», оселився в Полтавському краї (нині — Полтавська область Україна), і від нього пішло прізвисько «Яновських». (За іншою версією вони були Яновським, оскільки жили в місцевості Янові). Отримавши дворянську грамоту в 1792 у, Панас Дем'янович змінив прізвище «Яновський» на «Гоголь-Яновський». Сам Гоголь, будучи хрещеним «Яновським», мабуть, не знав про справжнє походження прізвища і згодом відкинув його, кажучи, що його поляки вигадали. Батько Гоголя, Василь Панасович Гоголь-Яновський (1777–1825), помер, коли синові було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька, який був чудовим оповідачем і писав п'єси для домашнього театру українською мовою, визначила інтереси майбутнього письменника — у Гоголя рано виявився інтерес до театру.

Мати Гоголя, Марія Іванівна (1791–1868), уроджена Косяровська, видана заміж 1805 року у віці чотирнадцяти років. Наречений був удвічі старший за неї. Крім Миколи, в сім'ї було ще одинадцять дітей, з яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри. Коли після пологів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців, де проживав відомий на всю околицю доктор М. Я. Трохимовський. У маєтку Трохимовського і народився хлопчик, якого назвали Миколою.

22 березня (3 квітня) 1809 у Спасо-Преображенській церкві він був охрещений. Хрещеним батьком був полковник М. М. Трохимовський, син лікаря М. Я. Трохимовського, що приймав пологи у матері Гоголя.

Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Уже з дитячих літ вона закладала в юного Миколу любов до мови та відчуття слова. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень, прислів'їв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню:

«Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…»; «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..»; «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».
Освіта і студентські роки
У 1818–1819 роках — навчався в Полтавському повітовому училищі.

У 1821–1828 — у Ніжинській гімназії вищих наук, де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших. Майстерно зіграв роль Простакової у виставі «Недоросль». Учасник цього спектаклю К. Базилі, пізніше відомий публіцист і дипломат, згадував:

«… Я бачив цю п'єсу і в Москві, і в Петербурзі, але завжди вважав, що жодній актрисі не вдавалася так добре роль Простакової, як її зіграв 16-літній Гоголь».
А товариш Гоголя Т. Пащенко стверджував:

«Думаю, що Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».
У гімназії Гоголь особливо охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість, з якими знайомився не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, у передмісті Магерки, де мав багато знайомих. Пізніше ніжинські типи, окремі сценки увійшли до творів письменника.

У Ніжині Гоголь написав свої перші літературні твори і опублікував деякі з них у рукописних журналах та альманахах. Тут з'явилися його вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода», «Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганс Кюхельгартен», сатири «Насмешнику некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори.

Ще в студентські роки Гоголь переймається соціальними негараздами і налаштовується на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства»:

«Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага»
У Петербурзі
Мріючи про літературну діяльність 1828 року Гоголь поїхав до Петербургу. Матеріальна незабезпеченість примусила його поступити на службу чиновником Департаменту уділів.

1829-го він опублікував свій перший твір — поему «Ганс Кюхельгартен».

Того ж року в журналі «Отечественные записки» з'явилася повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ці твори були романтичної спрямованості, підкріплені грунтовними знання усної народної творчості. Ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного справляли враження на читача.

Наприкінці 1833 року Гоголь клопочеться про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього, зокрема, й дружба з Михайлом Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором цього ж університету. Гоголь писав:

«Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!»
У липні 1833 Гоголь вмовляв Максимовича:

«Киньте, насправді, кацапію і їдьте на гетманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдемо! Скільки там ми назбираємо всякої всячини».
А в грудні 1833 Гоголь писав своєму другові:

«Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини і т. д. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх! Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої. Я працюю, я всіма силами намагаюся, але на мене знаходить жах: можливо, я не встигну! Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри: багато можна буде зробити добра. Але мене турбує, що це не здійсниться. Говорять, що дуже багато призначено туди якихось німців. Це також не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира побільше слов'ян».
У цей же час Гоголь працював над книгами «Арабески», «Миргород» (1835).

1835 року займає кафедру історії у Санкт-Петербурзькому Імператорському університеті, але через короткий час змушений полишити професорську діяльність. Він остаточно порвав з педагогічною діяльністю:

«…Вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене».
З 2-ї половини 1830-х років подальший розвиток таланту Гоголя пов'язаний з драматургією.
«Сміх — велика справа: вона не забирає ні життя, ні маєтку, але перед ним винний — як зв'язаний заєць…»
Ці зауваження Гоголя написані через два роки опісля «Ревізора», але вони так яскраво відбивають те, чого хотів досягти Гоголь своєю драмою: його мистецтво просилось на сцену, там повинно воно було розквітнути. Але «Одруження» (рос. «Женитьба») його це саме його особливий, майже безідейний, той, що жалкує і зовсім не шмагає, гумор.
Етапною стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836).
«Навіть у «Ревізорі», котрий так образив публіку на першій виставі, бо вона упізнала у ньому саму себе, і тут Гоголя не можна назвати таким, що шмагає. <…> Добрі наміри задуму «Ревізора» чудово оцінив Микола I, що протегував цій комедії.»
Оригінальний текст (рос.)
«В галереї чиновників, виведених в «Ревізорі», представники російської поліційно-бюрократичної держави пізнали себе, де всі вони виступали в ролі «вищого лакейства» перед неприсутньою в комедії постаттю головного чиновника держави російської Миколи I. Комедія Гоголя своїми образами являла зловісний символ всього державного ладу Російської імперії. Це добре відчула вища петербурзька знать і сам Микола I, який після першої вистави, виходячи з ложі, зауважив:
«Ну й п'єска: всім дісталось, а мені — найбільше!»

За кордоном

Невдовзі після прем'єри п'єси Гоголь виїхав на досить тривалий час за кордон, відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.В Італії пише перший том поеми-романа «Мертві душі», що виходить друком 1842 року.«З появою «Ревізора» і «Мертвих душ» кофлікт Гоголя з російським суспільством ще більше визначився і загострився. <…> Бо Гоголь показав не тільки Україну, а й — мов би для контрасту — і Росію. Це співставлення глибоко зачепило національні почування російських патріотів. К. Аксаков у листі до Гоголя 1842 року передає йому, яке враження викликали його «Мертві душі»: «Дивіться, яке страшне, тяжке глузування в кінці цієї книжки:«Русь, куда несешся ты, сама не знаешь, не даешь ответа». Інші — зі сльозами на очах від цілковитого відчаю: вони говорять, що той не руський, у кого серце не обливається кров'ю при спогляданні безрадісного стану,— говорять: «Гоголь не любить Росії: подивіться яка гарна Малоросія і яка Росія»; додають: «і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і погода навіть вся мокра і брудна»
«Під тиском критики і моральним терором російського суспільства Гоголь поставив своїм завданням дати у другому томі «Мертвих душ» позитивний обрах Росії, створити позитивний образ російської людини, «обдарованої божественними чеснотами», або ідеальну російську «дєвіцу», «якої не знайти ніде у світі». З приводу цього задуму Бєлінський з тривогою зауважував: «Багато, надто багато обіцяно, так багато, що ніде і взяти того, чим виконати обіцянку, тому що того і нема ще на світі»
Тонке відчуття геніального художника збурювалось нежиттєвістю образів ним створюваних, і тричі друга частина великої поеми, багаторічна праця художника, спалювалася ним.
Художній реалізм Пушкіна знаходить свій подальший розвиток у «натуральній школі» Гоголя. В його «Мертвих душах», перший том котрих вийшов друком 1842 р., а другий закінчений автором 1845-го (хоча з'явився друком лише у 1855 р., і до того ж неповністю), розгорнулась у всій своїй безпосередній геніальності художня обдарованість визначного побутописця. <…> Незалежно від того, хотів чи не хотів того автор, його «Мертві душі» були найбільшою сатирою на дореформенне руське життя, що досягло межі паскудства, мізерності, економічного й духовного зубожіння. Навіть II том «Мертвих душ» підтримує таке враження.
Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Про це — у виданні 1847 року «Вибраних місць з листування з друзями», що, як і перший том «Мертвих душ», написані в Італії.

Повернення в Росію
1848 року Гоголь повернувся до Росії, посилено працював над другим томом «Мертвих душ», але (за відомою в СРСР версією) незадовго перед смертю спалив рукопис. Невдовзі після цього Микола Васильович Гоголь помер.

Смерть

З кінця січня 1852 року в будинку графа Олександра Толстого гостював ржевський протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь познайомився в 1849 році, а до того був знайомий по листуванню. Між ними відбувалися складні, часом різкі розмови, основним змістом яких було недостатнє смирення і благочестя Гоголя, наприклад, вимога о. Матвія: «Відречися від Пушкіна». Гоголь запропонував йому прочитати чистовика другої частини «Мертвих душ» для ознайомлення, з тим, щоб вислухати його думку, але отримав відмову священика. Гоголь наполягав на своєму, поки той не взяв зошити з рукописом для прочитання. Протоієрей Матфей став єдиним прижиттєвим читачем рукопису 2-ї частини. Повертаючи її автору, він висловився проти опублікування ряду розділів, «навіть просив знищити» їх (раніше, він також давав негативний відгук на «Вибрані місця…», назвавши книгу «шкідливою»).

Смерть Хом'якової, засудження Костянтиновського і, можливо, інші причини переконали Гоголя відмовитися від творчості і почати говіти за тиждень до Великого посту. 5 лютого він проводжає Костянтиновського і з того дня майже нічого не їсть. 10 лютого він вручив графу А. Толстому портфель з рукописами для передачі митрополиту Московському Філарету, але граф відмовився від цього доручення, щоб не погіршити Гоголя в похмурих думках.

Гоголь перестає виїжджати з дому. У 3:00 ночі з понеділка на вівторок 11-12 (23-24) лютого 1852 року, тобто в велике повечір'я понеділка першої седмиці Великого посту, Гоголь розбудив слугу Семена, звелів йому відкрити пічні засувки і принести з шафи портфель. Вийнявши з нього в'язку зошитів, Гоголь поклав їх у камін і спалив їх. На ранок, він розповів графу Толстому, що хотів спалити тільки деякі речі, заздалегідь на те приготовані, а спалив все під впливом злого духа. Гоголь, незважаючи на вмовляння друзів, продовжував суворо дотримуватися посту; 18 лютого зліг у ліжко і зовсім перестав їсти. Весь цей час друзі і лікарі намагаються допомогти письменнику, але він відмовляється від допомоги, внутрішньо готуючись до смерті.

20 лютого лікарський консиліум наважується на примусове лікування Гоголя, результатом якого стало остаточне виснаження і втрата сил, ввечері він впав у безпам'ятство, а на ранок 21 лютого в четвер помер.

Опис майна Гоголя показав, що після нього залишилося особистих речей на суму 43 рублі 88 копійок. Предмети, що потрапили в опис, були обносками і свідчили про повну байдужість письменника до свого зовнішнього вигляду в останні місяці його життя. У той же час на руках у С. П. Шевирьова залишалися дві з гаком тисячі рублів, переданих Гоголем на благодійні цілі нужденним студентам Московського університету. Ці гроші Гоголь не вважав своїми, і Шевирьов не став їх повертати спадкоємцям письменника.

Про Миколу Гоголя
Овсянико-Куликовський Дмитро Миколайович:

Гоголь «по-своему—живо и болѣзненно — чувствовалъ тяготу существованія при данныхъ порядкахъ, отношеніяхъ, нравахъ, и, можно сказать даже, ему, по особенностям его душевной организаціи, было тошнѣе жить среди господствовавшей умственной тьмы и нравственной слѣпоты, чѣмъ многимъ и многимъ, в том числе и кое-кому изъ тѣхъ, которые принадлежали къ передовымъ и просвѣщеннѣйшимъ людямъ эпохи».

1861 — Легеза Іриней, український письменник і громадський діяч

1866 — Ферруччо Бузоні, італійський композитор, піаніст, диригент і музичний педагог

1873 — Сергій Рахманінов, російський композитор, піаніст, диригент (†1943)

1934 — Володимир Познер, телеведучий

1944 — Володимир Крайнєв, радянський піаніст

1971 — Вахтанг Кіпіані, український журналіст, публіцист, історик

1981 — Сокирка Тереза, канадська співачка українського походження

Література та мистецтво 7 січня

Vchutel — Fri, 07 Jan 2022 11:39:42 GMT

1929 — вийшов друком один із перших пригодницьких коміксів — «Тарзан».

Тарзан - вигаданий персонаж, створений Едгаром Райсом Берроузом, вперше з'явився в 1912 у романі "Тарзан, приймак мавп ", а потім в 23 продовженнях. Персонаж виявився надзвичайно популярним і швидко зробив стрибок в інших засобах масової інформації, в тому числі коміксах.

Після появи в “All Story Magazine” 1912 році роману "Тарзан, приймак мавп", Гел Фостер у 1929 році переробив його на комікс. З 1931 року комікс про Тарзана щонеділі публікувався в американських газетах. Упродовж наступних років комікси створювалися різними художниками, у 1954 році мальовані історії про Тарзана з’явились у Німеччині.

1992 — телефонна компанія AT&T випустила перший відеотелефон. Він коштував 1499 доларів.

Народились:

1 р. до н.е. — Ісус Христос — Син Божий, що прийшов на світ за для спасіння людства у християнській традиції.

Ісу́с Христо́с (грец. Ἰησοῦς Χριστός, буквально Ісус Месі́я, тобто Помазаник), також Ісус з Назарету (лат. Iesus Nazareus) — центральна фігура у християнстві, згідно із християнським вченням, месія, спаситель та відкупитель людства з ярма гріха. Більшість з тих, хто вважає себе християнами вірять, що це Бог (Бог-Син у Святій Трійці), який втілився як людина, щоб надати людству Спасіння. Згідно з мусульманським віровченням є одним з найбільших пророків.

Ім'я Ісус походить з грецької мови Ιησούς, що в свою чергу є транслітерацією з єврейської ישוע (Ієшуа, Єшуа, Йошуа, або Єгошуа) і означає «Ягве є спасінням», «Сущий є спасінням», «Життя є спасінням». Друга частина імені Христос — слово яке вказує на характер місії Ісуса з точки зору християнства. Грецьке слово Χριστός є переклад івритського משׁיח (Машіах) чи арамейського משיחא (Мешіха), тобто Месія і означає «помазаник». Епітет «помазаник» вживався в стародавньому Ізраїлі по відношенню до пророків, священиків і царів. Вхід царів на трон і священиків на служіння відбувалося в Ізраїлі через урочисте помазання єлеєм. Спочатку «помазаними» називали пророків і священиків, а після встановлення монархії в Ізраїлі слово «помазаник» почали вживати і стосовно царів. Юдейські пророки, що сповіщали пришестя царя з роду Давида, «помазаника», який буде одночасно священиком і царем та виконає все те, що Ізраїль очікує від істинного Царя світу. Таким чином переклад з грецької грец. Ἰησοῦς Χριστός — Ісус Помазаник, що означає Месія. Отже, Христос - не і"мя, а статус, який отримували в зрілому віці вибрані Богом пророки, священники та царі. Після народження Вифлеємському Хлопчикові було дане лише Ім"я Ісус, тому спочатку Його називали Ісус, син Йосипа, Ісус з Назарету, Ісус Галилеянин. Статус Христос - Пророк (Син Бога) Він отримав і розпочав це служіння після хрищення в р.Йордані у віці 30 років (Луки 3 розділ). Статус Христос - Первосвященник Він отримав і розпочав це служіння після Воскресіння, вознесіння і вступу в Небесну Святиню (Євр.8:1). Статус Христос - Цар Він отримає і виконуватиме це служіння після виходу з небесної святині. Ісус Христос царюватиме вічно (Об.11:15)

1501 — Григорій XIII, Папа Римський, який запровадив у всіх католицьких країнах григоріанський календар.

1859 — Еліезер Бен-Єгуда (Лейзер-Іцхок Перельман), єврейський філолог, лінгвіст, громадський діяч.

1899 — Степан Щипачов, поет.

1899 — Франсіс Пуленк, французький композитор.

1925 — Джеральд Даррелл, англійський натураліст і письменник.

Дже́ральд Ма́лкольм Да́ррелл (англ. Gerald Durrell; *7 січня 1925 — †30 січня 1995) — британський вчений-зоолог, засновник Джерсійського тресту збереження диких тварин, письменник-анімаліст, молодший брат Лоуренса Даррелла.

Джеральд Даррелл народився в 1925 році в індійському місті Джамшедпур. За свідченням родичів, вже у дворічному віці Джеральд захворів «зооманією», а його мати навіть стверджувала, що його першим словом було не «мама», а «zoo» (зоопарк).

У 1928 році після смерті батька сім'я переїхала до Великобританії, а п'ять років потому — на запрошення старшого брата Джеральда Лоуренса Даррелла — на грецький острів Корфу. Серед перших домашніх вчителів Джеральда Даррелла було мало справжніх педагогів. Єдиним винятком був натураліст Теодор Стефанідес (1896—1983). Саме від нього Джеральд отримав перші пізнання із зоології. Стефанідес не раз з'являється на сторінках найвідомішої книги Джеральда Даррелла — роману «Моя сім'я та інші звірі». Йому присвячена й книга «Натураліст-аматор» (1968).

У 1939 році (після початку Другої світової війни) Джеральд з родиною повертається назад у Великобританію і влаштовується на роботу в один з лондонських зоомагазинів. Але справжнім початком кар'єри Даррелла-дослідника стала робота в зоопарку Уіпснейд в Бедфордшірі. Сюди Джеральд влаштувався відразу після війни на посаду «хлопчика на побігеньках». Саме тут він отримав першу професійну підготовку і почав збирати «досьє», що містить відомості про рідкісних і зникаючих видів тварин (і це за 20 років до появи Міжнародної Червоної Книги).

В 1947 році Джеральд Даррелл організує дві експедиції — в Камерун і Гайану. Прибутку ці експедиції не приносять, і на початку 50-х років Джеральд виявляється без роботи. Жоден зоопарк Австралії, США та Канади не зміг запропонувати йому посаду. У цей час Лоуренс Даррелл, старший брат Джеральд, радить йому взятися за перо, тим більше, що «англійці обожнюють книги про тварин».

Перше оповідання Джеральда — «Полювання на волохату жабу» — мало несподіваний успіх, автора навіть запросили виступити по радіо. Його перша книга — «Перевантажений ковчег» (англ. The Overloaded Ark, 1952) була присвячена подорожі в Камерун і викликала схвальні відгуки як читачів, так і критиків. Автор був помічений великими видавцями, а гонорар за «Перевантажений ковчег» і другу книгу Джеральд Даррела — «Три квитки до Пригоди» (англ. Three Tickets To Adventure, 1953) дозволив йому організувати в 1954 році експедицію в Південну Америку. Однак в Парагваї в цей час стався військовий переворот, і майже всю живу колекцію довелося кинути. Свої враження про цю поїздку Даррелл описав у наступній книзі — «Під завісою п'яного лісу» (англ. The Drunken Forest, 1955). Тоді ж на запрошення Лоуренса Джеральд Даррелл відпочивав на Корфу. Знайомі місця викликали масу дитячих спогадів — так з'явилася знаменита «грецька» трилогія: «Моя сім'я та інші звірі» (англ. My Family and Other Animals, 1955), «Птахи, звірі і родичі» (1969) та «Сад богів» (англ. The Gardens of The Gods, 1978). Перша книга трилогії користувалася шаленим успіхом. Тільки у Великобританії «Моя сім'я та інші звірі» перевидавалась 30 разів, у США — 20 разів.

Всього Джеральд Даррелл написав понад 30 книг (майже всі вони перекладалися на десятки мов) і зняв 35 фільмів. Дебютний чотирьохсерійний телефільм «У Бафут за яловичиною», що вийшов в 1958 році, був дуже популярний у Великобританії. Через тридцять років Дарреллу вдалося провести зйомки в Радянському Союзі, при активній участі і допомозі радянської сторони. Результатом став тринадцятисерійний фільм «Даррелл в Росії» (також демонструвався по першому каналу радянського телебачення в 1988 році) і книга «Даррелл в Росії» (англ. «Durrell in Russia»). У СРСР Даррелл друкувався неодноразово і великими накладами.

У 1959 році Даррелл створив на острові Джерсі зоопарк, а в 1963 році на базі зоопарку був організований Джерсійский трест збереження диких тварин. Основна ідея Даррелла полягала в розведенні рідкісних тварин в умовах зоопарку і подальшому розселенні їх в місця природного існування. В наш час ця ідея стала загальноприйнятою наукової концепцією. Якщо б не Джерсійскій трест, багато видів тварин збереглися б тільки у вигляді опудал в музеях. Завдяки Фонду, від повного зникнення були врятовані рожевий голуб, маврикійський боривітер, мавпи -левовий тамарин золотий та мармозетка, австралійська жаба корроборі, промениста черепаха з Мадагаскару і багато інших видів.

Джеральд Даррелл помер 30 січня 1995 р. після невдалої операції на печінці на 71 році життя.

1945 — Юхим Гусар, український письменник, журналіст, лауреат літературно-мистецьких премій імені Івана Бажанського, Григорія Шабашкевича, Сидора Воробкевича, Олекси Романця.

1964 — Ніколас Кейдж (Ніколас Коппола), американський кіноактор («Найкращі часи», «Скеля», «Поцілунок вампіра», «Викрасти за 60 секунд», «Наввипередки з Місяцем»), режисер, продюсер.

Література та мистецтво 6 січня

Vchutel — Thu, 06 Jan 2022 11:37:26 GMT

1846 — в Переяславі у маєтку свого друга Андрія Козачковського Тарас Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт».

Музей «Заповіту» Тараса Григоровича Шевченка — музей у місті Переяслав-Хмельницький, присвячений життю і творчості Тараса Шевченка. Заснований 2008 року.

Музей було засновано 18 квітня 2008 року в місті Переяслав-Хмельницький в колишньому особняку лікаря А. Козачковського, у якого з жовтня 1845 до січня 1846 гостював та лікувався Шевченко. Ще двічі Шевченко побував у Козачковського в червні та в серпні 1859 року. Будинок Козачковського був побудований 1820 року й нині належить до реєстру пам'яток історії та архітектури України. Тут в ніч з 24 на 25 грудня (за старим стилем) 1845 року поет написав свій «Заповіт». Загалом восени 1845 року в Переяславі та у В'юнищах Шевченко написав такі твори, як «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» «Холодний яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар'яні», «Минають дні, минають ночі», «Три літа». На завдання Київської Археографічної комісії Тарас Шевченко замалював архітектурні пам'ятки Переяслава. Збереглися такі малюнки як «Вознесенський монастир», «Михайлівська церква», «Покровський собор», «Андруші» (два малюнки з такою назвою), «У В'юнищі», «Кам'яний хрест св. Бориса».

В садибі Козачковського збереглися дві, висаджені разом акації, які посадили Козачковський з Шевченком.

1846 — у Києві створено Кирило-Мефодіївське товариство.

Кири́ло-Мефо́діївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів».

Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України.

Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.

Цікаві факти

Суду над кирило-мефодіївцями не було. Їх покарано «по высочайшему повелению», оскільки все трималося в таємниці: не можна було допускати небажаного резонансу.

Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, сам він був чисто виголений, наче збирався до когось з візитом. Губернатор Фундуклей, який був добре знайомий з Шевченком, здивувався, побачивши, що той при такому параді: «Чого це ви, Тарасе Григоровичу, так прибралися?» — спитав він. «Та бачите, — відповів Шевченко, — я поспішав до Костомарова на вінчання. Він запросив мене боярином, так я ото заки у Броварах мені перепрягали коней, поголився і причепурився, щоб з воза прямо до молодого». «Еге! — відповів Фундуклей. — Коли так, дак куди суджений, туди й боярина».

Основний документ товариства «Закон Божий» («Книги буття українського народу») Микола Гулак під час обшуку встиг сховати в туалеті. Пристав Андрій Юнкер, який виявив пильність і наказав перевірити всі місця в квартирі М. Гулака, отримав 200 крб. сріблом у винагороду.

Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у щоденнику писав про донощика Олексія Петрова: «В похвалу государю следует оговорить, что он велел Петрова исключить из университета…»

1975 — на американському телеканалі NBC вперше вийшла в ефір гра «Wheel of Fortune», відома як «Поле чудес».

Народились

1486 — Мартин Агрікола, німецький композитор.

Мартин Агрікола (нім. Martin Agricola, *6 січня 1486, Свебодзін — †10 червня 1556, Магдебург) — німецький композитор, педагог та теоретик музики. Справжнє ім'я Sohr чи Sore.

Біографія

З 1510 року був учителем музики в Магдебурзі, у 1526 році отримав там місце кантора і керівника міської музики («муздиректора»).

В магдебурзьких церквах Агрікола ввів німецький хорал і був серед перших музикантів, які замінили в Німеччині табулатуру партитурою. Автор шести музично-теоретичних трактатів і однієї компіляції, які (у зв'язку з його протестантськими переконаннями) прагнув писати по-німецьки (втім, з великою кількістю «латинізмів»). Особливо значущим є його віршований підручник «Інструментальна музика, по-німецьки» (1528) з численними зображеннями актуальних для того часу музичних інструментів.

Для своїх трактатів написав понад 200 прикладів чотириголосної музики. Збірка з 54 канонів на cantus firmus, складених Агріколою бл. 1545 р. в дидактичних цілях (як навчальний посібник для німецьких музичних шкіл), — цінний пам'ятник німецької інструментальної музики XVI століття.

1822 — Генріх Шліман, німецький археолог, керівник розкопок у Трої, Мікенах, Коринфі (†1890).

Ге́нріх Шлі́ман (нім. Heinrich Schliemann; * 6 січня 1822, Нойбуков, Мекленбург — † 26 грудня 1890, Неаполь) — німецький підприємець і археолог, керівник розкопок у Трої, Мікенах, Коринфі.

Біографія

У дев'ять років Генріх втратив матір. Батько одружився на молодшій на 20 років служниці Фікен Бенке. У чотирнадцять років Шліману довелось залишити школу й піти учнем у крамницю в маленькому містечку Фюрстенберзі, де працював довгі п'ять з половиною років з п'ятої години ранку до одинадцятої вечора.

У 1841 році він відправився в Гамбург та завербувався юнгою на корабель, що прямував до Венесуели. Через чотирнадцять днів корабель потрапив у жорсткий шторм і затонув біля острова Тексель, а Шліман опинився в госпіталі. За рекомендацією друга родини йому вдається влаштуватися у торговій конторі в Амстердамі. У жалюгідній неопалюваній мансарді він приступає до вивчення мов. Застосовуючи зовсім незвичайний, ним самим створений метод, він за два з половиною роки опановує англійську, французьку, голландську, іспанську, португальську й італійську мови.

Ставши кореспондентом і бухгалтером фірми, що мала торгові зв'язки з Росією, він приступив у 1844 році, у віці 22 років, до вивчення російської мови. Син бідняка, протестантського пастора, учень в крамниці, службовець у конторі (але одночасно й знавець восьми мов), він став торговцем, а потім у запаморочливому злеті досяг посади королівського купця. У 1846 році двадцяти-чотирьох років Шліман їде як агент своєї фірми в Петербург. Роком пізніше він засновує власний торговий дім. Усе це забирає в нього чимало часу і коштує чималої праці. У 1850 році він побував у Північній Америці. Не оминула його й золота лихоманка: він заснував банк для операцій із золотом.

Шліман розпочав свій шлях в бізнесі практично з нуля. Перший досвід заробляння грошей він засвоїв ще в 14 років в крамниці і став одним з найбагатших людей XIX століття. Володів помістями у Франції, Росії, Єгипті і США. Вкладав гроші в банки Великобританії і Бразилії. Під час Кримської війни дві третини пороху постачали в Росію фірми, які належали Шліману.

1832 — Гюстав Доре, французький художник (†1883).

Поль Гюстав Доре (фр. Paul Gustave Doré) (6 січня 1832, Страсбург—23 січня 1883, Париж) — французький гравер, ілюстратор, живописець та скульптор. Найвидатніший ілюстратор книжок епохи романтизму (близько 90 позицій).

Життя та творчість

Народився в сім'ї будівельника мостів Пєра-Луї-Христофора Доре. З самого раннього дитинства вражав усіх своєю майстерністю малюнка, наприклад в десятирічному віці виконав ілюстрації до «Божественної комедії» Данте. Через деякий час в 1841 році сім'я художника перебирається в Бург-ан-Брес. Цей переїзд дуже вплинув на художню діяльність Доре. В 1847 році разом з матірю переїжджає в Париж, де Гюстава відправляють в ліцей Шарлеман. Потім молодий художник відправляється до головного редактора «Журнал пур рір» Філіпона з серією малюнків подвигів Геракла і він його приймає. В кінці цього ж року виходить альбом літографій «Подвиги Геркулеса», що видав Обер, в якому вказується, що автор цих літографій — п'ятнадцятирічний художник, що виконав їх без допомоги вчителя та класичної освіти.

Відомо, що художник ділив свій робочий день на три частини: ранок присвячував графіці, опівдень — живопису, вечір — знову графіці.

Доре так і не отримав художньої освіти, але значний провів час в Луврі та Національній бібліотеці, вивчаючи картини та гравюри. В тому ж 1847 році він опублікував альбом літографій «Подвиги Геркулеса».

В 1848 році Доре стає учасником салону, де виставляє свої роботи. Через 4 роки він розриває зв'язок з журналом. З цього моменту Гюстав займається оздобленням дешевих видань.

В 1853 році ілюстрував Байрона.

В 1854 році виходить його перша самостійна книжка-альбом «Мальовнича, драматична та карикатурна історія Святої Русі» (повна назва «Мальовнича, драматична та карикатурна історія Святої Русі на підставі текстів хронікерів і істориків Нестора, Сильвестра, Карамзина, Сегура і т. д. в 500 рисунках з коментарями» фр. Histoire pittoresque dramatique et caricaturale de la Sainte Russie , d'après les chroniqueurs et historiens Nestor Nikan Sylvestre Karamsin Ségur etc.).

В 1854 також з'являються ілюстрації до книжки «Гаргантюа та Пантагрюєль», виходить альбом літографій «Паризький звіринець».

В 1855 році вийшли в світ малюнки до «Бешкетні розповіді» Бальзака.

1860-ті рр. принесли світу ілюстрації до «Пекла» та «Раю» Данте, до казок Шарля Перро, до пригод барона Мюнхгаузена та Дон Кіхота.

В 1867 році в Лондоні була проведена виставка витворів французького художника.

З 1869 року співпрацює з Бленчардом Джероллдом. Бленчарда натхнуло видання «Microcosm of London» Томаса Роуландсона, Вільяма Пайна та Рудольфа Акермана, видане в 1808 році. Тому виникає ідея створити багатосторонній образ Лондона та помістити його в одному виданні. В результаті чого Гюстав Доре підписує п'ятирічний проект з Grant & Co. Художник зобов'язується перебувати в Лондоні на протязі трьох місяців і отримує суму в розмірі 10 тис. £ в рік як трудову плату. Книга London: A Pilgrimage з 180 ілюстраціями побачила світ в 1872 році. Однак видання холодно зустріли критики, саме так віднеслись до графіка Art Journal та Westminster Review.

В 1870-х роках Доре виконав цикл гравюр «Версаль та Париж», а також оформив видання по історії Іспанії.

Доре називають найвеличнішим ілюстратором XIX століття за неперевершену гру кольору світла та тіні в його графічних роботах. Похований на кладовищі Пер-Лашез.

1834 — Руданський Степан Васильович, український поет (†1873).

1868 — Вітторіо Монті, італійський скрипаль і композитор, автор знаменитого «Чардашу».

1872 — Скрябін Олександр Миколайович, російський композитор (†1915).

1880 — Сергій Мельгунов, російський історик, публіцист (†1956).

1893 — Михайло Геловані, грузинський актор, режисер (†1956).

1898 — Сосюра Володимир Миколайович, український поет, один з найяскравіших ліриків в українській літературі.

1905 — Ерік Френк Расселл, англійський письменник-фантаст.

1906 — Лев Долинський, український мистецтвознавець (†1963)

1911 — Микола Крючков, російський актор (†1994).

1938 — Стус Василь Семенович, український поет.

1938 — Адріано Челентано, італійський актор, співак.

1938 — Шепітько Лариса Юхимівна, український радянський кінорежисер, сценарист, автор стрічки «Сходження».

1944 — Вен Маккой, американський вокаліст, піаніст, композитор, продюсер.

1946 — Сід Барретт, англійський співак, композитор, гітарист, учасник гурту «Pink Floyd».

1953 — Малкольм Янг, гітарист гурту «AC/DC».

1955 — Ровен Аткінсон, британський актор-комік («Містер Бін»).

1964 — Марк О'Тулл, бас-гітарист гурту «Frankie Goes To Hollywood».

Література та мистецтво 5 січня

Vchutel — Wed, 05 Jan 2022 11:28:11 GMT

1875 — відкрито будівлю національного оперного театру «Гранд-опера» в Парижі.

Цей театр почав своє існування в Парижі з 1669 року. На сьогоднішній день він є одним з найвідоміших і значущих в світі. Історія будівлі, в якій розташовано театр, складається з безлічі цікавих подій. Після того, як Людовик ХIV офіційно визнав оперу, як вид мистецтва, оперний театр розпочав свою діяльність і отримав назву - Королівська академія музики і танцю. Надалі вона неодноразово змінювала свою офіційну назву і тільки до 1871 року отримала відоме зараз ім'я - Гранд-опера.

Засновниками театру Гранд-опера в Парижі були поет П. Перен і композитор Р. Камбер. Перша постановка, яку змогли побачити глядачі, відбулася в 1671 році. Це була музична трагедія під назвою «Помона», яка мала приголомшливий успіх. Будівля опери не раз піддавалося реставрації. Перші роботи тривали з 1860 по 1875 рік, періодично доводилося переривати реконструкцію будівлі через постійні війни. Остаточно відновлення було закінчено в 2000 році. Автором цієї будівлі був маловідомий архітектор епохи еклектики Шарль Гарньє.

Щоб дістатися до Гранд-опера, не обов'язково знати точну адресу, так як ця будівля розташована біля знаменитого кафе де ля Пе. Дістатися до нього можна як на метро, так і на автобусі або ж машині.

Відвідати оперу можна щодня з 10 до 17 годин. У Парижі квитки на виступ в Гранд-опера можна придбати в касі, але це робити варто заздалегідь, тому що театр користується великою популярністю і багато хто бажає потрапити на спектаклі. Квитки також можна забронювати через інтернет на офіційному сайті, що істотно зменшує кількість місць для вільного продажу.

Щорічно маса туристів прагнути побувати у Франції тільки для того, щоб відвідати серце і любов цього міста - його театр Гранд-опера. Любителі і цінителі мистецтва, так, напевно, і самі звичайні люди, ніколи не покидають цю будівлю без величезної кількості позитивних емоцій.

Джерело: http://womanadvice.ru/grand-opera-v-parizhe

1935 — арештовано Бориса Антоненко-Давидовича

Бори́с Антоне́нко-Давидо́вич (справжнє прізвище: Давидов; 5 серпня 1899, Засулля (тоді Полтавщина, тепер Сумщина) — 8 травня 1984, Київ) — український письменник, літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Жертва сталінського терору, за сфабрикованою справою засуджений до страти. Вищу міру покарання замінили на 10 років ГУЛАГу. Вини не визнав.

Народився у родині робітника-залізничника. Дитинство провів у Росії. У 15-річному віці втратив батька.

Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану.

Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки).

Був членом УКП, секретарем її Київського губкому. Після її ліквідації до жодної сили не належав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років.

1977 — заарештовані лідери Української Гельсінкської Спілки Микола Руденко і Олекса Тихий.

Народились

1679 — П'єтро Філіппо Скарлатті, італійський композитор, органіст і хормейстер. Старший з дітей Алессандро Скарлатті, брат композитора Доменіко Скарлатті.

1880 — Верховинець Василь Миколайович, український композитор, мистецтвознавець, дослідник українського танцю († 1938).

1881 — Пабло Гаргальо, каталонський скульптор, близький до кубізму.

1900 — Ів Тангі, французький художик-сюрреаліст.

1921 — Фрідріх Дюрренматт, швейцарський романіст і драматург.

Фрідріх Дю́рренматт (нім. Friedrich Dürrenmatt; *5 січня 1921, Конольфінген — †14 грудня 1990, Невшатель) — швейцарський романіст і драматург. Його романи і новели, філософські притчі та п'єси сповнені гротеску й фантастики. Парадоксальні за самою своєю суттю, вони не дають однозначних відповідей на одвічні питання, але змушують замислюватися про найголовніше.

Фрідріх Дюрренматт народився 5 січня 1921 року в сім'ї протестантського священика у містечку Конольфінген. Здобув освіту в Цюрихському та Бернському університетах, де вивчав філософію й теологію, філологічні та природничі науки, займався живописом.

Літературний дебют Дюрренматта відбувся в роки Другої світової війни. Його перші п'єси «Адже сказано…» та «Сліпий» (написано 1947 p.) зорієнтовано на філософське осмислення протистояння абстрактних ідей і життєвої правди. За Дюрренматтом, людина — лише «жертва поточних світоглядів», а світові події — надто грандіозні, щоб вона могла брати участь у їх вирішенні. Такий філософський смисл алегорії, поданої в оповіданні «Тунель» (1952): його героєві — опасистому молодикові, що подорожує залізницею, — не вдалося ані відгородитися від світу, одягнувши окуляри і заткнувши вуха ватою, ані втрутитися в життя, зупинивши некерований поїзд, що мчить у безодню.

Майстер детективного жанру. У 1950-ті роки Дюрренматт створив низку кримінальних романів («Суддя та його кат», «Обіцянка» та ін.), що здобули йому славу майстра детективного жанру. Утім, кримінальну інтригу містять майже всі твори письменника. Однак, захопливі інтриги, аналітично точно й психологічно достеменно вибудовані розслідування та всі інші обов'язкові аксесуари жанру Дюрренматт підпорядковує не розважальності, а прагненню докопатися до таємниці, глибинних причин і наслідків. Разом зі своїми детективами Барлахом і Матеї письменник шукає не стільки злочинця, скільки значення й прихований механізм ситуації, яку провокує, переважно, несподіваний та неймовірний випадок. Всесильна гра випадку править всесвітом і уявляється Дюрренматтові закономірністю життя. Випадок, розвага, гра становлять головну колізію новели «Аварія» (1956). Із задоволенням приймаючи правила гри, на «лаву підсудних» за щедро накритим столом сідає Альфредо Трапе — успішний обиватель, цілком задоволений собою і світом. Проте, коли під час «судового розгляду» з'ясовують, що совість Трапса цілком могла би бути обтяжена виною і навіть убивством, «підсудний» поступово починає приймати гру всерйоз. У розпал «процесу», під вагою начебто скоєного вбивства, він не без утіхи побачив у собі самовпевненого цинічного супермена, який переступає норми моралі й здатний вирішувати чужі долі. Після вечірки Трапса відпроваджують до «кімнати ув'язнених» (гра триває), де він виконує винесений йому смертний вирок. Гра закінчується всерйоз, натомість автор залишається іронічним.

«Гостина старої дами». Дюрренматт — іронічний і серйозний водночас. Віддаючи безумовну перевагу жанрові комедії, він писав: «Лише в драматичній формі комедії можна втілити сьогоднішню трагедію». П'єсі «Гостина старої дами» (1956) Дюренмат дав жанрове визначення «трагічної комедії». Визнана одним з найліпших творів драматурга, вона є своєрідним підсумком спостережень письменника над суспільною психологією. Увага драматурга зосереджується на реакціях і вчинках, які лише позірно можуть здатися незвичайними чи неймовірними: неправдоподібність у Дюрренматта — гіпербола правдоподібності. Гротеск, фантастика, парадокси п'єси «Візит старої дами» й інших комедій лише підкреслюють буденність зла, зиску, безчестя, на які легко піддається людина. Правда в п'єсі жорстока й нещадна, однак лише таким може бути дієве попередження людству, що забуває про справедливість.

«Фізики». «Нейтральний» Дюрренматт, що відмовляється давати остаточні формулювання, все ж попереджує й вимагає — не в риторичних висловлюваннях, а всім ладом своєї творчості. Саме так сприймається комедія «Фізики» (1962), яка обійшла сцени багатьох країн світу. Дія п'єси скріплюється детективним сюжетом — трикратним убивством медсестер психіатричної клініки пацієнтами-фізиками «Ейнштейном», «Ньютоном» та Мебіусом. Божевілля Мебіуса — маска, яку він одягає, усвідомивши згубні для людства наслідки своїх відкриттів. «Або ми залишимося в божевільні, або збожеволіє світ. Або ми назавжди зникнемо з пам'яті людства, або зникне саме людство». І все ж «Фізики» — це фарс, що вривається у трагедію. Клініка, де мав надію сховатися Мебіус, виявляється частиною могутнього концерну, а доктор Цанд, яка його очолює, володіє всіма науковими працями фізика. В її руках — доля не лише самого Мебіуса, а й усього людства. У тезах до п'єси Дюрренматт писав: «Будь-яка спроба одинака вирішити для себе те, що стосується всіх, приречена на крах», — чи не тому й трагедія обертається фарсом? Чи не тому «Фізики», за визначенням драматурга, — «пародія на трагедію»? Так у сферу пародії потрапив і «трагічний жест» Мебіуса.

«Історія додумана до кінця, коли вона набуває найгіршого з усіх можливих повороту», — вважає Дюрренматт. Такою «додуманою» до післяядерної реальності історією майже повністю знищеного людства є фантастична повість «Зимова війна в Тибеті» (1981), у якій письменник створив апокаліптичну картину майбутнього.

Один з останніх творів Дюрренматта — новела «Доручення, чи Про спостереження за тим, хто спостерігає за спостерігачами» (1986) — доповнює це апокаліптичне полотно. Гранично чітка, «класична» побудова новели (вона складається з 24 розділів-речень) контрастно підкреслює хаос життя й незворотну руйнацію причиново-наслідкових зв'язків. Слідом за данським філософом С. К'єркегором, якого цитують в епіграфі до новели, Дюрренматт запитує: «Що гряде? Чим обернеться майбутнє? Я не знаю цього, не маю з цього приводу жодних передчуттів…» Питання про Істину, що постійно виникає на сторінках книг Дюрренматта, не отримує однозначної відповіді. У всьому займаючи демонстративно нейтральну позицію, письменник не лише уникав однозначних рішень, але й заявляв, що не вважає себе «зобов'язаним розгадувати світові загадки». І все ж — а, радше, саме тому — в пошуках Істини ми знову й знову звертаємося до Дюрренматта. Помер письменник 14 грудня 1990 року у м. Невшатель.

1932 — Умберто Еко, італійський письменник, філософ, історик-медієвіст (романи «Ім'я рози», «Маятник Фуко», «Бавдоліно», «Таємниче полум'я цариці Лоани»).

Умбе́рто Е́ко (італ. Umberto Eco; 5 січня 1932, Алессандрія, П'ємонт, Італія — 19 лютого 2016, Мілан, Італія) — італійський письменник, філософ, лінгвіст, літературний критик, спеціаліст із семіотики і медієвіст.

Прізвище Еко (Eco), ймовірно, є абревіатурою від ex caelis oblatus (лат. «дарунок з небес»), яке було дане його дідові (знайді) міськими урядовцями.

Його батько, Джуліо Еко, працював бухгалтером, а потім був учасником трьох війн. Під час Другої світової війни Умберто і його мати, Джованна, переїхали в невелике село в горах П'ємонту.

Шкільну освіту отримав при салезіанському монастирі. Згадки про орден, його засновника та його твори є в працях та інтерв'ю письменника.

Джуліо Еко був одним із 13 дітей в сім'ї і хотів аби його син отримав юридичну освіту, але Умберто вступив до Туринського університету, щоби вивчати середньовічну філософію й літературу, і 1954 року успішно його закінчив. Свою дипломну роботу Умберто писав з Томи Аквінського. Після закінчення роботи над нею та випуску з університету, Еко розірвав свої стосунки з церквою. «Хоч я все ще люблю той світ, я перестав вірити в Бога в свої двадцять, після докторської роботи з Томи Аквінського. Можна сказати, що в дивовижний спосіб він зцілив мене від моєї віри».

Умберто Еко працював на телебаченні, оглядачем одного з найвпливовіших італійських видань «Еспрессо» (італ. L’Espresso), викладав естетику і теорію культури в університетах Мілана, Флоренції і Турина.

Професор Болонського університету.

У вересні 1962 року одружився з Ренатою Рамґ, вчителькою мистецтв німецького походження, з якою виховали сина й доньку.

Помер 19 лютого 2016 року у своєму будинку в Мілані

Як науковець є найбільш відомим спеціалістом нашого часу з історії середньовічної Європи. Також є філософом, хоча цим менш відомий.

Написав понад два десятки наукових праць із семіотики, лінгвістики, теорії літератури, теорії культури, естетики та моралі. Однак світову славу Умбертові Еко принесла не його наукова діяльність, а літературна. Хоча у тканину оповіді кожного роману залучені знання, здобуті ним зі своїх наукових досліджень.

Літературну діяльність розпочав 1980 року написанням філософсько-детективного роману «Ім'я троянди». Цей роман досі залишається найпопулярнішим його твором. Роман “Ім’я троянди” (1980) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день, причому високу оцінку він здобув як у прискіпливих літературних критиків, так і у масового читача.

Приступаючи до аналізу роману, варто звернути увагу на його жанрову своєрідність (в цих та багатьох інших питаннях, що стосуються поетики роману, вчитель повинен звернутися до спроби автоінтерпретації під назвою “Зауваження на полях “Імені троянди”, якою Еко супроводжує свій роман).

Інші відомі романи: «Маятник Фуко» (1988), «Острів попереднього дня» (1994), «Бавдоліно» (2000), «Дивовижний вогонь королеви Лоани» (2004) і «Празький цвинтар» (Il Cimitero di Praga) (2010).

Енциклопедичні знання Еко вражають. Складається враження, що він намагається охопити весь інтелектуальний набуток європейської цивілізації і зрозуміти культурологічні процеси, які відбувалися і відбуваються у Європі. Умберто Еко є ніби сучасним втіленням ідеалу італійського Відродження — «універсальної людини» (homo universale).

1946 — Дайан Кітон, американська кіноактриса, продюсер і режисер, лауреат премії «Оскар» («Енні-холл», «Клуб покинутих дружин», «Батько нареченої», «Хрещений батько»).

1960 — Микола Вересень (Ситник), український журналіст, громадський та політичний діяч, актор.

1969 — Мерілін Менсон (Браян Г'ю Ворнер), американський музикант, художник і колишній музичний журналіст, засновник і лідер рок-гурту «Marilyn Manson».

Література та мистецтво 4 січня

Vchutel — Tue, 04 Jan 2022 11:14:56 GMT

1494 — Виданий звід православних пісень «Осмогласник» — перша книга в південнослов'янських державах, надрукована кирилицею.

Окто́їх (грец. Ὀκτώηχος «восьмигласник», «голос») — богослужбова книга Православної Церкви, яка містить в собі чинопослідування вечірні, повечір'я, утрені та літургії для шести буденних днів тижня, а для недільних днів, крім того — малої вечірні і полуношниці. Всі ці піснеспіви за способом співу поділяються на вісім гласів (звідси назва книги) або наспівів, з яких кожен вживається в продовження однієї седмиці. Названий за належністю мелодійної системі осьмогласся.

Октоїх сходить до єдиного комплексу співів тропарно-стихирного типу, що ймовірно склався в VII столітті і носив назву Тропологій (Τροπολόγιον). Згодом єдиний кодекс розпався на мінейний (тексти нерухомого річного кола), тріодний (тексти рухомого великоднього кола) і Октоїх (тексти седмічного кола). На ранній стадії розвитку осьмогласні комплекти седмичних співів отримали назву Октоїх або Паракліт (за деякими текстам, позначеним як «молебні», παρακλητικόι). Обидві назви — Октоїх і Паракліт — в ранній літургійній практиці могли застосовуватися для зібрань текстів з одними і тими ж присвятами, але також могли тлумачитися по-різному в різних місцевих традиціях. Найдавніший Октоїх, що дійшов до наших днів (тільки тексти, фрагментарно, без музичної нотації) був складений в кінці VIII — початку IX століть; нині відомий як Паракліт монастиря монастиря Св. Катерини на Синаї з сигнатурою Sinait. gr. 776. Найдавніший давньоруський Паракліт (з музичною нотацією), складений не пізніше 2-ї половини XII століття в Великому Новгороді, зберігається нині в РГАДА під сигнатурою Тип. 80. 1491 року в Кракові був надрукований перший український (кириличний) октоїх[1] за ініціативи Швайпольта Фіоля в друкарні, заснованій за сприяння багатого краківського міщанина, райці, «правдивого гірничого короля Угорщини» Яна Тужона (Яна Турзо).

«Осмогласник», виданий в 1494 році, став першою книгою кирилицею в південно-слов'янських державах.

1936 — «Billboard» надрукував перший чарт, незабаром цей чарт одержав статус офіційного всеамериканського хіт-параду.

Billboard (укр. Білбо́рд, раніш: «Billboard Advertising») — щотижневий американський журнал, присвячений музичній індустрії, який охоплює майже повністю бізнес: новини, авторські статті, продаж аудіо- і відеоносіїв, інтернет-завантаження тощо, — але найбільш відомий завдяки чартам. Серед усього різноманіття чартів, головними от-такі: «Billboard Hot 100» та «Billboard Top 200». Перший визначає 100 найпопулярніших синглів за продажами; другий — 200 найпопулярніших альбомів за продажами протягом тижня.

Перше число журналу «Білборд» вийшло у 1894 в місті Цинциннаті (штат Огайо) під назвою «Billboard Advertising». Спочатку журнал був присвячений індустрії розваг загалом; у 1909 році почав висвітлювати події у світі кіно, в 20-х роках — події у світі радіо. Журнал на початку 1930-х стояв біля витоків індустрії музичних автоматів.

Практику щоденної публікації хіт-парадів запроваджено в 4 січня 1936; нині їх кількість перевищує кілька десятків, залежно від жанру й інших критеріїв. У 1950-х роках редакція почала висвітлювати події у світі телебачення, включаючи публікацію рейтингів телепередач. Журнал продовжував писати про ярмарки, фестивалі, театральні дійства до 1961 року. Надалі цей сегмент був виділений у інше видання під назвою «Amusement Business». Згодом публікацію рейтингів телевізійних програм виведено в інше видання.

З 1961 року по 2005 рік «Білборд» спеціалізувався виключно на подіях зі світу музики. У 2005 році журнал, орієнтуючись на нові тенденції, розпочав висвітлювати події в індустрії цифрових та мобільних розваг. У 2006 році журнал «Amusement Business» закрито.

1954 — Елвіс Преслі записав свої перші пісні.

1970 — Учасники гурту «The Beatles» востаннє спільно зібрались на студії для запису пісні «Let It Be».

1991 — Гурт «Nirvana» підписав контракт із компанією «Geffen».

НАРОДИЛИСЯ

1875 — Василь Ян, письменник, автор відомих історичних романів «Чингіз-хан», «Батий», «До „останнього“ моря» (†1954).

Васи́ль Григо́рович Ян, (справжнє прізвище — Янчеве́цький) (23 грудня 1874 (4 січня 1875) — 5 серпня 1954) — російськомовний радянський письменник і мандрівник українського походження, автор багатьох історичних повістей з історії Великого Євразійського Степу, зокрема українських степів різних епох. Основна праця — «Нашестя монголів», в якій відображена історія завоювань Війська Степового від Чингізхана до Батия. Трилогія сподобалася Сталіну, оскільки була на його думку ідейно доречною, за що письменник отримав Сталінську премію першого ступеня (1942). Разом з тим, існують думки, що насправді в книзі письменник аллегорично зобразив криваву історію утворення країни Рад, а як головного героя, хаджу Рахіма аль-Багдаді — самого себе. 106 до н. е. — Марк Тулій Цицерон, римський державний діяч, оратор, письменник («Про обов'язки», Василь Янчевецький — відомий письменник, автор книжок з історії Великого Євразійського Степу, Скіфії, Великого Війська Степового, Золотої Орди. Народився в Києві в сім'ї вчителя іноземних мов Григорія Андрійовича Янчевецького, вихідця з родини волинських священиків, випускника Київського університету св. Володимира, філолога і перекладача. Потім жив і навчався в Таллінні, Ризі, Санкт-Петербузі, в Середній Азії, жив в еміграції в Османській імперії, Королівстві Румунія, де докладно вивчав різні культури і збирав матеріал для своїх книжок.

Предки письменника по ліній батька, Янчевецькі, були з давнього козацького роду, служили писарями у Війську Запорізькому, ходили в походи на панів і на Османську імперію, потім стали православними священиками на Волині, активно боролись з польською унією. Дід був останнім священиком у роду, батько викладав у коллегії Павла Галагана, багато подорожував по Греції, перекладав давньогрецьких поетів і істориків.

Предки письменника по лінії матері, Варвари Пампіївни — Мечеровські, теж були з давнього козацького роду. Сама Варвара Пампіївна була двоюрідною сестрою української художниці Марії Констянтинівни Башкірцевої.

1897 закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Два роки подорожував Російською імперією, враження лягли в основу першої книги «Записки пішохода» (1901), потім близько рік жив у Великій Британії — працював в бібліотеці Британського музею і подорожував.

В 1901 році вперше приїхав в Ашхабад, на службу в канцелярію керівника Закаспійської області, куди його взяли за рекомендацією старшого брата. Активно вивчав східні мови і життя місцевого населення. В 1902 році їздив через пустелю з науково-статистичними цілями в Хіву (перевіряв стан колодязів на караванному шляху), був на прийомі у хівінского хана і його наступника. Брав участь у дослідницькій експедиції вздовж персько-афганського кордону. Потім він повертався в Середню Азію не раз, а середньоазіатська тематика зайняла центральне місце в його творчості.

Під час Російсько-японської війни в 1905–1906 роках був військовим кореспондентом Санкт-Петербурзького телеграфного агентства на Далекому Сході. У 1906–1907 роках працював у Ташкенті статистиком в переселенському управлінні Туркестану. У 1907–1912 роках служив в редакції газети «Росія» (багато їздив у далекі відрядження), викладав латинську мову в 1-й петербурзької гімназії, серед його учнів були драматург В. Вишневський і поет В. Рождественський. З числа гімназистів у 1910 році створив один з перших скаутських загонів «Легіон юних розвідників». Як організатор скаутів 26 грудня 1910 зустрічався з приїзджими до Російської імперії полковником Робертом Бейден-Поуелл. З осені 1910 року по липень 1914 випускав журнал «Учень», в якому публікував і свої невеликі твори.

У 1913–1918 роках разом з родиною жив за кордоном, працюючи кореспондентом телеграфного агентства: в Османській імперії, а з початком Першої світової війни — в Королівстві Румунія . У 1918 році повернувся з дітьми через білогвардійський Крим до Росії, залишивши в Королівстві Румунія дружину, оперну співачку, а згодом відому югославську виконавицю російських романсів Ольгу Янчевецкую У 1918–1919 роках працював у похідній друкарні армії Колчака у Сибіру. Після встановлення в Ачинську Радянської влади працював учителем, кореспондентом, директором школи в селі УЮК Урянхайського краю, потім редактором та завідуючим редакцією газети «Влада праці» в Мінусинську, куди також розміщував свої нариси, писав п'єси для міського театру (в тому числі для дітей). Саме тоді він уперше став підписуватися псевдонімом Ян. У 1923 році ненадовго приїхав до Москви.

У 1925–1927 служить у Самарканді економістом узбецьких банків, де також багато пише в журнал «Всесвітній слідопит» статей і нарисів про культуру Узбекистану. Його п'єса про зміни в житті східних жінок «Худжум» (з узбецького — розкріпачення) йшла на багатьох сценах Середньої Азії.

Повернувшись в 1928 році в Москву приступає до написання історичних оповідань і повістей. Першими повістями були «Фінікійський корабель» про плаваннях фінікійців (1931), "Вогні на курганах « про опір скіфів і Согд Олександру Македонському (1932),» Спартак " про повстанні рабів в Римі (1933) і «Молотобійці» про появу мануфактур в Росії (1934).

У червні 1941 року Василь Ян просився на фронт, але не був узятий по старості. До 1944 року був в евакуації у Ташкенті тобто головний твір письменника — історична трилогія «Нашестя монголів», в яку входять романи «Чингіз-хан» про завоювання Центральної Азії (1939), «Батий» про завоювання Північно-Східної Русі (1942) і «До останнього моря» про завоювання Південної Русі і поході далі на захід до Адріатичного моря (1955, після смерті письменника). Тема боротьби предків народів СРСР з монгольськими завойовниками в XIII столітті виявилася дуже актуальною в роки Німецько-радянської війни. Книги отримали безліч позитивних відгуків як від населення, так і від істориків, сходознавців, критиків і літературознавців і стали популярні. Ця епопея « заснована на ретельному вивченні джерел і виконана з великою сумлінністю; трилогія захоплює читача захопливістю дії» Василь Ян як публіцист був запрошений до співпраці із засобами масової інформації, як середньоазіатськими, так і центральними, глави з ще недописаної повісті-казки «На крилах мужності» (з сюжетом, паралельним «Чингіз-хана») друкувалися російською, узбецькою та російською, передавалися по радіо, за мотивами книг планувалося поставити оперу «Джелаль-ед-Дін Неприборканий» і зняти два фільми — «Чингіз-хан» і «Джелаль-ед-Дін».

Повернувшись з евакуації, Ян дописував, розпочаті в Ташкенті «Розповіді» старого закаспійца "" і «На крилах мужності», переробляє «Вогні на курганах», будує нові плани, яким не судилося збутися: з-за важкої хвороби і наступної смерті. Письменник помер 5 серпня 1954 року. Був похований на Вірменському цвинтарі в Москві, але нещодавно перепохований на Ваганьковському кладовищі в Москві.

Створюючи свої твори Ян, часто слідував переконанню, що героїчні особистості «повинні бути не такими, якими вони були насправді, а якими вони повинні бути, щоб стати ідеалом», повинні підноситися над іншими, показаними реалістично. Письменнику вдається показати складність людської долі і відсутність поділу на своїх і чужих. Інтерес до його творів виник під час Німецько-радянської війни, але після неї він не зменшився, а зріс. Так, до 1985 року число видань перевищила 230, загальним тиражем понад 20 млн примірників. Найпопулярніші до того часу були «Чингіз-хан» (понад 100 перевидань) і «Батий» (близько 80), перекладені на 50 мов у 30 країнах. «Про славу», «Про філософію»)

1710 — Джованні Баттіста Пергоглезі, італійський композитор.

Джова́нні Батті́ста Перголе́зі (італ. Giovanni Battista Pergolesi; *4 січня 1710, Єзі — †16 березня 1736? Поццуолі) — італійський композитор, скрипаль і органіст. Перголезі є одним із найперших творців комічної опери.

Народився у місті Єзі, де вивчав музику під керівництвом Франческо Сантіні. У 1725 році він переїхав у Неаполь, де вивчав основи композиції під керівництвом Гаетано Греко. У Неаполі Перголезі залишився до кінця своїх днів. Тут уперше були поставлені всі його опери, крім однієї — L'Olimpiade, прем'єра якої відбулася у Римі.

З перших кроків Перголезі зарекомендував себе як яскравий автор, схильний до експериментів і новацій. Найвдалішою його оперою вважається написана у 1733 році «Служниця-пані» (італ. La Serva-Padrona), що швидко завоювала популярність. Представлена 1752 року в Парижі, опера викликала запеклі суперечки між прихильниками традиційної французької опери (серед яких були такі корифеї жанру, як Люллі і Рамо) і шанувальниками нової італійської комічної опери, що тривали протягом кількох років. Опера була настільки популярна, що лібрето з неї співали на вулицях міст Італії.

1784 — Франсуа Руд, французький скульптор, автор скульптур на Тріумфальній Арці в Парижі.

1785 — Якоб Грімм, німецький філолог, один із відомих братів-казкарів.

Я́коб Лю́двиг Карл Грімм (нім. Jacob Ludwig Karl Grimm; 4 січня 1785, Ханау — 20 вересня 1863, Берлін; брат Вільгельма) — німецький філолог, брат Вільгельма Грімма.

Представник, як і брат, гейдельберзьких романтиків (гурток в Гейдельберзі в 1805–1809), що ставили за мету відродження громадського і наукового інтересу до народної культури (фольклору).

Опубліковані братами Грімм книги з історії та граматики німецької мови, на тлі численних діалектів останньої, стали стимулом до оформлення германістики та лінгвістики в самостійну наукову дисципліну.

Основоположник міфологічної школи у фольклористиці (книга «Німецька міфологія», 1875).

Разом з братом склав знамениту збірку німецьких казок. Головна праця життя братів Грімм — «Німецький словник» (нім. Deutsches Wörterbuch); всупереч назві, це фактично порівняльно-історичний словник всіх германських мов. Автори встигли довести його тільки до букви «F», завершено він був лише в 1970-ті роки.

Був членом Геттінгенської академії наук.

Помер Якоб Грімм від інсульту 20 вересня 1863 року.

1809 — Луї Брайль, французький викладач, винахідник крапково-рельєфного шрифту для сліпих.

Луї́ Брайль (фр. Louis Braille, вимовляється як Брай) (4 січня 1809, Кувре — 6 січня 1852, там само) — французький тифлопедагог. Осліп в 3-літньому віці. У 1829 році розробив рельєфно-крапковий шрифт для сліпих, що використовується і дотепер в усьому світі.

Першою книгою, що була надрукована за системою Брайля, була «Історія Франції» (1837 рік). У Росії друк шрифтом Брайля почався з 1885 року. Крім букв і цифр, Брайль на основі тих же принципів розробив написання нот. Був талановитим музикантом, викладав музику для сліпих.

Ідея з несподіваного джерела

У 1821 році, коли Луї Брайль мав лише 12 років, інститут відвідав відставний французький капітан-артилерист Шарль Барб'є. Він представив спосіб зв'язку, який називався нічним письмом, а пізніше сонографією. Нічне письмо розробили для користування на полі бою. Це був дотиковий метод, в якому застосовувались опуклі крапки, розташовані у формі прямокутника: шість крапок у висоту й дві крапки у ширину. Ідея використання коду для фонетичного позначення слів сподобалась інституту. Брайль із захопленням почав вивчати цей новий метод і навіть дещо удосконалив його. Але для того, щоб система стала справді практичною, хлопцю треба було ще попрацювати. У своєму щоденнику він написав: «Якщо очі не можуть розповісти мені про людей, події, ідеї та картини, я знайду інший спосіб, як про це довідатись».

Тому наступні два роки Брайль наполегливо трудився над спрощенням коду. Зрештою він винайшов удосконалений і простий шрифт із комбінації лише шести крапок — три крапки у висоту й дві в ширину. У 1824 році 15-літній Луї Брайль завершив працю над цією новою шестикрапковою системою шрифту. Невдовзі після цього він почав викладати в інституті, де раніше навчався, став в подальшомупрофесором цього інституту, а 1829 року опублікував унікальний метод письма, який нині називають його ім'ям.

Шрифт Брайля, зазнавши лише незначних змін, дійшов до нас майже таким, яким його створив цей французький юнак.

1837 — Павло Житецький, український філолог, педагог та громадський діяч (†1911).

1857 — Еміль Коль, французький аніматор, режисер, сценарист, оператор. Увійшов в історію кінематографа та мультиплікації, як творець графічної анімації.

1931 — Геннадій Баукін, український артист балету, педагог, заслужений артист України (†2009).

1931 — Алла Домарацька-Сметана, український хоровий диригент, заслужений працівник культури України.

1956 — Бернард Самнер, гітарист відомих гуртів «Joy Division» і «New Order».

1960 — Майк Стайп, вокаліст і автор пісень американської гурту «R.E.M».

1962 — Робін Гатрі, англійський музикант-мультиінструменталіст, композитор, засновник гурту «Cocteau Twins».

1963 — Тілль Ліндеман, лідер німецького рок-гурту «Rammstein».

1965 — Джулія Ормонд, англо-американська акторка.

1965 — Бетт Гіббонс, вокалістка бристольського електронного дуету «Portishead».

1969 — Борис Березовський, російський піаніст.

Література та мистецтво 3 січня

Vchutel — Mon, 03 Jan 2022 10:55:38 GMT

106 до н. е. — Марк Тулій Цицерон, римський державний діяч, оратор, письменник («Про обов'язки», «Про славу», «Про філософію»)

Цицерон народився 3 січня 106 р. до н. е. в маєтку свого батька поблизу м. Арпіна (південний Лацій). Його родина була доволі впливовою в місті, належала до вершницького стану. Дід Цицерона — Марк Туллій — очолював консурваторів у місцевому сенаті, а також 120 року до н. е. був монетарієм Римської республіки, мав підтримку принцепса римського сенату Марка Емілія Скавра. Батько Цицерона через слабке здоров'я державної служби не прагнув, займався літературними справами. Освіті своїх дітей він приділяв особливу увагу, тому переїхав із семирічним Марком та його братом Квінтієм до Риму, де вони навчались ораторському мистецтву, віршуванню та філософії.

У 90-х рр. до н. е. Цицерон перебував рік на військовій службі під час Союзницької війни, спочатку під командуванням Помпея Страбона, а потім — Сулли. Повернувшись до Риму посилено займався філософією у Філона Ларисського та стоїка Діодота. Як свідчив сам Цицерон, він присвячував заняттям «дні й ночі».

Прихильник свободи і республіки, Цицерон захищав свої ідеали у викривальних промовах. Уперше виступив на суді в 81-80 рр. до н. е. при Суллі. Справа набула політичного забарвлення й Цицерону довелось на деякий час виїхати з Риму під приводом хвороби. За наступні два роки він відвідав Афіни, Малу Азію та Родос.

Після зречення та смерті Сулли Цицерон повернувся до Риму, де одружився на Теренції, представниці заможної й знатної родини. Хоча цей шлюб укладався швидче з розрахунку, вони прожили разом наступні тридцять років і мали сина (Марка) й доньку (Туллію).

Політичну кар'єру Цицерон почав 76 р. до н. е. на посаді квестора в сицилійському місті Лілібей, де завідував постачанням продовольства до Риму; завдання, з яким Цицерон впорався блискуче, набувши репутації непідкупного та чесного правителя. Повернувшись до Риму й переконавшись, що про його досягнення в провінції ніхто не знає, вирішив, за власними свідченнями, жити постійно в місті й перебувати ближче до Форуму. Цицерон увійшов до складу сенату, де одразу ж набув слави блискучого оратора.

70 до н. е. Цицерон привернув загальну увагу своїми виступами проти Гая Верреса, намісника Сицилії. Цицерон створив одіозний портрет жорстокої і жадібної людини, яка безкарно пригноблювала рядових громадян, не гребувала грабунком, і разом з тим показав сумну картину суспільного життя свого часу, коли римська республіка опинилася на межі катастрофи. Промови збереглися до наших часів. Ораторський талант Цицерона підняв таку хвилю обурення, що осоромлений правитель змушений був ще до закінчення суду податися у вигнання, виплативши 3 млн сестерціїв.

Того ж року Цицерон став еділом, до обов'язків якого входило проведення за власний рахунок громадських ігор. Як еділ, влаштовував ігри тричі, з невеликими витратами коштів.

Виграш справи перетворив Цицерона на найпопулярнішого адвоката в Римі. У 70—67 рр. до н. е. він неодноразово виступав у цивільних процесах: до нас дійшли фрагменти його промов за М. Фонтея, пропретора Галлії, за квестора П. Оппія і, нарешті, повністю збереглася його промова за Авла Цецину, письменника того часу, знатну людину з етруського міста Волатерри.

Улітку 67 р. до н. е. Цицерона було одностайно обрано претором. У той час він придбав розкішний будинок на Палатині та маєток у Тускулі (суч. Фраскаті).

Наступним кроком мало стати консульство. Для здобуття такої поважної посади людині його походження необхідна була підтримка впливових діячів, і Цицерон зробив ставку на Гнея Помпея, який у ті часи був найпопулярнішою фігурою римського політикуму. У промові на захист законопроекту трибуна Манілія, Цицерон закликав обрати Помпея одноосібним верховним командувачем. Суперниками Цицерона на здобутті консулату були Катіліна й Гай Антоній, котрих підтримували Цезар й Красс. У своїй промові кандидата в консули, оратор розкрив минуле своїх конкурентів, звинувативши тих у зраді й підготовці державного перевороту. У результаті, 63 р. до н. е. Цицерона було обрано голосами всіх центурій. Для Цицерона, «нової людини» на консульській посаді (чого не траплялося вже 30 років) це був пік політичної кар'єри. Під час консульства за викриття змови Катіліни він був із тріумфом проголошений «батьком батьківщини».

Але внаслідок відмови підтримати перший тріумвірат Цезаря, Помпея та Красса, Цицерон поступово все більше втрачав вплив і відійшов від активної політики, у квітні 58 рю до н. е. Цицерон був змушений податися у вигнання в Македонію через закон Публія Клодія, за яким до «позбавлення води та вогню» (тобто вигнання) мав бути засуджений той маґістрат, який винен у страті римських громадян без суду.

Повернувшись до Риму у вересні 57 р. до н. е., Цицерон долучився до партії Помпея.

У лютому 51 р. до н. е. сенат призначив Цицерона проконсулом до Кілікії (Мала Азія), де той виявив неабияку енергію, справедливість і поблажливість стосовно підлеглих, скасував зайві витрати міст, зв'язані з утриманням намісників, полегшив і зменшив податковий гніт. Особливий подив у провінції викликала його особиста безкорисливість та помірність. Несподівано Цицерон набував слави полководця. Перемігши у битві неподалеку Ісси гірські племена Амана й підкоривши фортецю Пінденісс, Цицерон був проголошений своїми військами «імператором», тобто отримав право на тріумф. Але за першої ж нагоди він повернувся до Італії 49 р. до н. е. і приєднався до Помпея.

У громадянській війні 49—47 років Цицерон безуспішно намагався бути посередником між Помпеєм і Цезарем, а після поразки Помпея у Фарсальскій битві (48 до н. е.) Цицерон здався на милість Цезаря (який відтоді став фактично одноосібним диктатором) і відійшов від активної політики. У 46 році до н. е. розлучився з Теренцією та оженився на Публілії.

44 р до н. е. Цицерон створив філософську повість-діалог «Тускуланські бесіди», присвячену Марку Юнію Бруту — майбутньому вбивці Цезаря, людині, близькій автору за захопленням філософією. Це в основному моральні міркування в діалогах про те, що найбільше турбує людину в його житті, робить її вразливою, про презирство до смерті, подолання болю, розраду в горі, пристрасті.

У день березневих ід (15 березня 44 р. до н. е.) Цицерона не було серед убивць Цезаря, він навіть не був утаємничений щодо заколоту. Але його ставлення до диктатора було настільки відоме, що за переказом, убивці вигукували його ім'я, вибігши на Форум. У день убивства Цицерон пише одному з заколотників: «Вітаю тебе і радію за себе!».

Схваливши убивство Цезаря, він опинився в опозиції до Марка Антонія, якого вважав продовжувачем справи узурпації влади. Серія відомих промов проти Антонія («філіппіки») підбила підсумок політичної кар'єри Цицерона. У них Цицерон, наслідуючи традиції давньогрецького оратора IV ст. до н. е. Демосфена, чиї промови проти македонського царя Філіппа ІІ були названі філіппіками, виступив проти консула Марка Антонія. У 14 памфлетах Цицерон оголосив свого супротивника нахабою, негідником, дурнем і боягузом, носієм мерзенних людських пороків і погрожував йому долею Катіліни й оголошенням громадянської війни. Для боротьби проти Марка Антонія Цицерон намагався використати Октавіана, який прагнув підтримки в боротьбі за спадщину названого батька. Після перемоги при Мутині (21 квітня 43 до н. е.) Цицерон та республіканці святкували перемогу, здавалося, що ця звитяга кладе край зазіханням Марка Антонія на диктаторство, а молодого Октавіана можна не брати до уваги, надавши овацію замість тріумфу. За висловом Аппіана, Цицерон користувався цими днями єдиновладдям демагога.

У липні 43 до н. е. Октавіан звернувся до Цицерона, вимагаючи собі консулат, але отримав відмову. Тоді спадкоємець Цезаря ввів свої легіони до Риму і 19 серпня був проголошений імператором. У листопаді між Октавіаном, Марком Антонієм та Лепідом був укладений другий тріумвірат, а вже 27 листопада, коли триумвірам була надана верховна влада, почалися політичні переслідування проти республіканців.

Цицерона було внесено до проскрипційних списків одним із перших, про він що дізнався, перебуваючи в своєму Тускульському маєтку. Він намагався втікти до Македонії, але був схоплений переслідувачами й по звірячому вбитий 7 грудня 43 р. до н. е. біля містечка Формій. Його голова й рука були виставлені на Форумі, де раніше він таврував соціальне зло й відстоював справедливість. За переказом Плутарха, дружина Марка Антонія, Фульвія, колола язик Цицерона шпильками, таким чином помстившись за дошкульні промови.

1591 — Валантен де Булонь, французький художник доби бароко.

Валанте́н де Було́нь (справжнє ім'я Жан Валантен, англ. Jean Valentin, Valentin de Boulogne) (нар. бл.1591 — пом. 1632) — художник доби бароко в Римі, француз за походженням. Малював релігійні картини і побутові сцени. Один з найкращих і талановитих караваджистів. Італійці вважають його представником римської школи живопису і своїм художником.

Картина "Увінчання Христа терновим вінцем"

Народився в містечку Куломм'є. Його хрестили в паризькій церкві Сен Дені 3 січня 1591 року. Отже, швидше за все він народився в грудні 1590 року, а хрестини відбулись після одужання матері. Його прізвище пов'язують з містом Булонь-сюр-Мер. Походив з родини художників, його батько і дядько були живописцями. Ймовірно, що перші художні навички він здобув від них. Можливо, встиг попрацювати в Парижі чи королівській резиденції Фонтенбло.

В Італію він прибув у 1613-1614 роках з доброю навичкою живопису, яку вдосконалив в Римі. Перші документальні свідоцтва перебування художника в Італії належать до 1620 року, коли він позначений в парафії римської церкви Санта Марія дель Пополо.

Найбільший вплив на Валантена як художника мали твори Караваджо, його послідовника Бартоломео Манфреді і Симона Вуе. Мав колористичні здібності. Відрізнявся драматичним світосприйяттям і добре передавав у живопису трагічні біблійні сюжети.

На його обдарованість звернула увагу впливова римська родина Барберіні, з котрої походив папа Урбан VIII. Племінник папи римського Франческо Барберіні замовив художнику 1626 року «Алегорію Італії», що збереглася донині. Валантен де Булонь брав участь у роботах з декорування собору Св. Петра разом із Ніколя Пуссеном та Симоном Вуе.

До 1632 року мешкав і працював у Римі, де й помер.

Брав у власну майстерню учнів. Серед офіційно занотованих учнів Валантена де Булоня — художник Ніколя Турньє та скульптор П'єтро Франкавілла.діяч, оратор, письменник, художник, поет, живописець, диригент, композитор, фентезі, фантастика, актор, фільм, мова, література, мистецтво

1829 — Конрад Дуден, німецький філолог, укладач знаменитого орфографічного словника німецької мови.

1856 — Іван Селезньов, український живописець

1878 — Петро Ткаченко-Галашко, кобзар

1887 — Маке Август, німецький художник-експресіоніст

1892 — Джон Рональд Руел Толкін, видатний англійський письменник, один із фундаторів жанрового різновиду фантастики — фентезі

Джон Ро́налд Ру́ел То́лкін (англ. John Ronald Reuel Tolkien; нар. 3 січня, 1892 — пом. 2 вересня, 1973) — видатний англійський письменник, філолог-медієвіст, класик світової літератури ХХ ст. та один із фундаторів жанрового різновиду фантастики — фентезі, всесвітню славу якому приніс роман «Володар Перснів».

Перші літературні (власне, поетичні) спроби Дж. Р. Р. Толкіна датуються початком 1910-их рр. під час його «членства» у «Чайному клубі…», учасники якого всіляко заохочували прояви індивідуальної творчості. За словами біографа Г. Карпентера, непрямий вплив на майбутнього письменника могли справити викладачі англійської літератури у Школі ім. Короля Едуарда Джордж Бруертон (англ. George Brewerton) та Р. В. Рейнольдз (англ. R. W. Reynolds), які намагалися прищепити своїм учням любов до поезії. Опосередковано на рішення Дж. Р. Р. Толкіна зайнятися віршуванням також уплинула постановка п'єси Джеймса Баррі «Пітер Пен», яку він побачив у квітні 1910 р., а також творчість католицького поета-містика Френсіса Томпсона (англ. Francis Thompson)

Згодом із усіх попередніх та наступних літературних впливів кристалізувався певний корпус текстів, естетика яких стала каркасом власного міфотворення письменника.

Витоки багатьох толкінівських сюжетних ліній та образів ховаються в германо-скандинавській епічній літературі та англо-саксонській книжній, поетичній традиції. Зокрема, осібно слід виділити англо-саксонський епос «Беовульф», скандинавські Старшу (віршовану) та Молодшу (прозову) Едди, «Пісню про Нібелунґів», а також низку давньоісландських саг.

Дж. Р. Р. Толкін особисто визнавав вплив античної літератури (Гомера, Софокла тощо), карело-фінського епосу «Калевала», кельтської (валійської та шотландської) народної демонології та легенд.

Біографи письменника також відзначають вплив філософських та історичних творів античних авторів, зокрема Боецієвої «Розради філософією» в перекладі короля Вессексу Альфреда Великого (бл. 849 — бл. 900), писань Вергілія і Тацита.

Одним із найсерйозніших вражень Дж. Р. Р. Толкіна стала творчість члена Товариства виставки мистецтв і ремесел (англ. Arts and Crafts Exhibition Society), ерудита і всебічно обдарованого митця Вільяма Морріса (англ. William Morris, 1834 — 1896). Майбутній творець «Володаря Перстенів» наслідував фантастичну, стилізовану під раннє середньовіччя, поетику його романів та поем. Поряд із цим іменем також необхідно згадати роман старшого колеги Дж. Р. Р. Толкіна в галузі медієвістики і такого самого шанувальника епічної традиції європейської Півночі Еріка Рюкера Еддісона (англ. Eric Rücker Eddison, 1882 — 1945), чий роман «Змій-уроборос» (The Worm Ouroboros, 1922) нині вважається одним з найперших яскравих зразків раннього епічного фентезі.

Дитяча чарівна казка нині забутого письменника Едварда Вайк-Сміта (англ. Edward Wyke-Smith, 1871 — 1935) «Дивовижний край снерґів» (Marvellous Land of Snergs, 1927) послугувала беззаперечним джерелом натхнення під час створення Дж. Р. Р. Толкіном образу народу гобітів.

Починаючи з Едварда М'юїра, літературні критики віднаходили у Дж. Р. Р. Толкіна численні ремінісценції романів англійського пригодницького автора Генрі Райдера Гаґарда (зокрема, «Вона») та історичних книг Семюела Разерфорда Крокетта (дивись його роман «Чорний Даґлас»).

1895 — Борис Лятошинський, український композитор, диригент, педагог

1908 — Олексій-Євген Пеленський, бібліограф, літературознавець, упорядник книжок, автор передмов і приміток до книг

1909 — Петро Сабадиш, український пейзажист, заслужений художник УРСР († 1994)

1913 — Натан Рибак, український письменник

1917 — Єва Будницька, українська поетеса

1917 — Юрій Митропольський, український математик і механік, академік НАН України

1922 — Василь Верига, громадський діяч, історик, журналіст, редактор

1929 — Серджо Леоне, італійський кінорежисер, ім'я якого пов'язане із напрямком в історії кіно, що отримав назву спагеті-вестерну. Відомий за фільмами «Хороший, поганий, злий», «Якось на Дикому Заході», «Одного разу в Америці».

1942 — Анатолій Погрібний, український громадський діяч, літературознавець, публіцист, голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка

1942 — Іван Низовий, український письменник, поет, прозаїк, публіцист, журналіст, редактор, громадський діяч (†2011)

Борис Мокін, ректор Вінницького національного технічного університету, академік Академії педагогічних наук України

1946 — Джон Пол Джонс, британський музикант-мультиінструменталіст, басист та клавішник рок-гурту Led Zeppelin

1946 — Остап Федоришин, український режисер, заслужений діяч мистецтв України, депутат Львівської обласної ради V скликання, директор Львівського естрадного театру «Не журись»

1948 — Володимир Стеклов, російський актор театру й кіно, художній керівник театру «Художня школа», народний артист Росії

1956 — Мел Гібсон, австрало-американський кіноактор, режисер, сценарист і продюсер. Його найкращий фільм «Хоробре серце» був номінований на «Оскар» у десяти номінаціях і виграв у п'яти

1964 — Юрій Кафарський, живописець, скульптор

1986 — Аса Акіра, американська порноакторка.