1762 — Деніс Макклер, ірландський ботанік і майстер садово-паркового мистецтва, працював переважно на території України

Діоні́сій Маккле́р, відомий також як Діоні́сій Мі́клер, до 1790-х Де́ніс Маккле́р (англ. Denis McClair , пол. Dionizy Mikler; *15 серпня 1762, Ферфілд, Ірландія — †14 травня 1853, Дубно, Волинь) — ірландський ботанік і майстер садово-паркового мистецтва, який працював переважно на території України. Він упорядкував понад 50 парків, частина з яких збереглася досі.

Дитинство і молодість
Діоні́сій (тоді ще Де́ніс) Маккле́р народився 15 серпня 1762 року у Ферфілді (англ. Fairfield), Західний Міт, Ірландія, невеличкому маєтку свого батька, розташованому недалеко від міста Атлон, що в самому центрі Ірландії, в сім'ї Джона Макклера (англ. John McClair) і Ненсі Маккю (англ. Nancy McKue).

Його батько, засуджений до страти в Англії за участь у повстанні ірландських фермерів-орендарів (так зв. англ. Whiteboys' Revolt) 1777 р., утік до Європи і вступив спочатку до пруської, потім до польської армії, де отримав чин майора артилерії.

З 16 років Деніс навчався в Дублінському університеті, де вивчав ботаніку і природню історію. Через те що батько був у вигнанні, він був змушений розраховувати тільки на себе. Пізніше продовжив навчання в Лондоні. В цей час в садово-парковому мистецтві утверджується пейзажний (англійський) стиль парку. В британській столиці він вже працює садівником-декоратором. Серед його престижних роботодавців був герцог Бедфорд.

У 1788 році приєднався до ботанічної дослідної експедиції до Ост-Індії, але дістався тільки південноатлантичного острова Св. Єлени, де він був змушений покинути судно через хворобу. Він повернувся до Ірландії, де працював з відомим садівником-декоратором того часу Томасом Легеттом (англ. Thomas Leggett).

Початок професійної кар'єри
Одного дня 1790 року, коли Деніс вже знову знаходився у Лондоні, він зустрічає там княгиню Ізабелу Любомирську (уроджена Чарторийська), яка приїхала до британської столиці із Польщі як раз для того, щоб знайти професійного садівника і майстра з оформлення ландшафту, який би міг розплановувати парки та сади в англійському стилі. Насамперед в її думці було бажання племінника короля, князя Станіслава Понятовського, знайти садівника для упорядкування оточення для його нового неоготичного будинку у Корсуні. Після зацікавленості ним княгинею, та пропозиції роботи у Польщі він ухопився за нагоду їхати до цієї країни не в останню чергу через надію зустріти там вигнаного батька.

Проте, Макклер так і не зміг побачитись з батьком — по прибуті до Польщі він дізнався, що його батько, довідавшись про об'явлену амністію, скористався нагодою повернутися до Ірландії. Крім того Макклер був розчарований відміною пропонованої роботи у Корсуні через зміни планів князя Понятовського. Деякий час працює в маєтку княгині Чарторийської у Пулавах.

Поступово розширюється його коло знайомств, передусім серед польської і литовської шляхти. Одним серед таких знайомих виявився Адам Хрептович, син відомого громадського і державного діяча ВКЛ Йоахима Хрептовича, який замовив йому створити сад позаду палацу його батька у Варшаві поки той був у відрядженні, тим самим зробивши йому по поверненні додому сюрприз. Це був перший парк Варшави, насаджений в новому неформальному англійському стилі. Від побаченого Йоахим був у захваті, а чутки про нову прикрасу міста швидко поширились серед представників модної Варшави.

Запрошення та переїзд на Волинь
В 1792 році Макклер отримує запрошення Михайлини Любомирської в Дубно, що на Волині. В наступному це місто стало одним з головних місць його проживання. Відправляючись у численні відрядження, він знов і знов повертався сюди, де загалом прожив значну частину свого життя. Тут він у 1792 р. закладає парк «Палестина» на штучно насипаному острові в болотах над Іквою, що в значній мірі оточували місто і місцевий Дубенський замок. Проект був виконаний у дуже складний час для польської державності, коли після першого поділу Речі Посполитої 1772 року Польща намагалася втримати державу від подальшого розпаду і вела війну проти Російської імперії, відому як Російсько-польська війна 1792 року. Влітку цього року Польща несе значні втрати в битвах під Бобрушківцями, під Зеленцями та під Дубенкою. Вже до кінця червня російські війська вступили в значну кількість міст Волині, в тому числі і в Дубно. Попри всі ці бурхливі події результати праці Макклера залишились неушкодженими. В 1793 році за результатом другого поділу Речі Посполитої Східна Волинь та Поділля відходять до Росії. В результаті поразки повстання Костюшка восени наступного, 1794 року, і зумовленого нею третього поділу Речі Посполитої (1795), Західна Волинь входить у склад Росії. Третій поділ Речі Посполитої 24 жовтня 1795 року призвів до повної ліквідації польської державності. Однак попри те що Росія анексувала всю Волинь та Поділля, польська шляхта зберегла право власності на свої маєтки і намагалася продовжувати своє звичне життя.

Парк «Палестина» мав такий успіх, що й інші землевласники регіону забажали найняти Макклера для створення своїх парків. Після Дубна, у 1790-х роках Макклер створює мальовничі парки у Мізочі, Боремлі, Порицьку (нині Павлівка), Тучині, Кривині, садибі Чечелей у Самчиках.

У 1795 році подорожує по Волині і Волинському Поліссю, вивчаючи місцеву рослинність. Серед інших цікавинок знаходить невідомі йому кущі сильно пахнучих жовтих квітів, що дико ростуть на берегах річки Случ, і бере від них живці.[4]. Частину зі згодом вирощених кущів дає княгині Любомирькій для її парку у Пулавах, інші залишає для себе, маючи намір продати їх у Лондоні, куди він вирішив повертатись найближчим часом. Кілька разів відкладаючи від'їзд назад до Британії, він замість трьох запланованих років провів тут вже сім.

Побачення з Англією
У 1798 році Макклер відправляється з балтійського порту у Гданську морем до Лондона. В цей час патріотично налаштовані ірландці, натхнені успіхом революцій у Америці та Франції розпочали повстання проти панування Королівств Ірландії та Великої Британії, відоме як Ірландське повстання 1798 року. Діставшись Лондона, Макклер дізнається, що привезений ним запас витончених рослин вже не стане відкриттям — кущі цих квітів вже наявні у продажу. Вони були представлені навесні 1798 року прибувшим з Варшави ботаніком-мандрівником Ентоні Хоувом (англ. Anthony Hove), який працював на Сади К'ю (англ. Kew Gardens), і цей вид отримав назву Azalea pontica (Азалія Понтійська).[5] Та це виявилось не найбільшим розчаруванням, бо досить швидко до нього дійшла звістка про те що під час Ірландського повстання в один день були вбиті його батько і батьків брат.

Під час свого перебування в Англії Макклер зустріає молоду жінку на ім'я Матильда Мілтон. Вона була далекою родичкою відомого англійского поета Джона Мілтона, автора «Втраченого раю». Через досить короткий час вони одружуються.

Повернення на Волинь та нові випробування
Відчуваючи відповідальність за новостворену сім'ю, та бажаючи забезпечити гарні умови і міцне становище для своєї нової дружини, Макклер вертається разом з нею на Волинь, де він вже здобув добру репутацію і де на нього чекало багато роботи. Крім того вже не так багато його об'єднувало з Британією, особливо після низки останніх перемін і подій, одною з яких стало остаточне руйнування надії останніх років — побачити живого батька, з яким вони не бачились більше 20 років.

Однак протягом наступного року по поверненні на Волинь Макклер був тяжко вражений наступною сімейною трагедією — при пологах вмирає його молода дружина, залишаючи доньку (1799 рік).

Намагаючись хоч якось позбутись думок про страшну втрату, він вирішує на деякий час полишити Волинь та поїхати задля подорожі, та задля деякої роботи до сусіднього Поділля.

Після створення трьох садів на Поділлі (один з яких — сад в Ситківцях для Ярослава Потоцького [6]) Макклер врешті повертається на Волинь, перш за все направляючись до свого друга, генерала Кшиштофа Дунін-Карвицького (пол. Krzysztof Dunin-Karwicki) для створення парку у Кривині (поетапно, 1801 — 1802). Загалом, починаючи з цього парку, Макклер повністю поринає у роботу на найближчі п'ять років. В результаті період 1801 — 1805 виявляється одним з найплідніших за все його життя. В цей час він влаштовує та перевлаштовує велику кількість садів та щонайменше п'ять парків.

В 1805 році в особистому житті Макклера відбуваються перетворення. Він їде до Кракова на зустріч з місцевим аристократом на прізвище Народославський з метою забрати у нього борг, що той був винен його батьку з часів служби останнього у польській армії. Після зустрічі з його дочкою, пані Народославською (ім'я не відомо), несподівано закохується у неї. В результаті вони одружуються і він привозить її із собою на Волинь.
 Кременецький ботанічний сад
У 1805 р. Діонісій приймає запрошення відомого просвітнього діяча Волині і всієї Правобережної України Тадеуша Чацького, для створення першого ботанічного саду на Волині при Кременецькій гімназії. На площі майже 6 га у 1806 р. був відкритий Кременецький ботанічний сад, який відтак став навчальною та науковою базою Волинської гімназії. У 1811 році, для поповнення колекції ботанічного саду новими видами рослин та насінням, Макклер був відряджений у довготривалу ботанічну подорож, під час якої побував у Петербурзі, Данії, Фінляндії, Швеції й Англії. Внаслідок цієї досить тривалої ботанічної експедиції Макклера в різні країни Європи ботанічний сад гімназії поповнився новими видами рослин відкритого грунту. В перші три роки існування (1806—1809) в ботанічному саду було введено в культуру 760 видів екзотів та 460 видів рослин місцевої флори. У 1809 р. Макклер завершив організацію ботанічного саду і надалі пропрацював у ньому до 1811 р.

Інші роботи
Після 1814 року майстер отримує запрошення від подільських власників маєтків і створює ряд парків на Поділлі. В 1831 році, коли минула мода на французькі парки, він переробив парк, який оточував палац в П'ятничанах на англійський. Парк існує і сьогодні. В ньому нараховується 80 видів дерев.

Останні роботи паркотворця це парк у Чорному Острові на Поділлі, де він реалізував нову ідею використання води й старих дерев, а також прекрасний парк графа Густава Олізара у Коростишеві.

Макклер упорядкував близько 50 парків. Серед них вирізняються парки у Млинові, Порицьку, Боремлі, Здовбиці, Шпанові, Підлужному, Колодному, Чернятині, Малинчанах, Сетничанах, вже згаданий Ботанічний сад у Кременці. На жаль тільки мала частина цих парків збереглася донині, як то, наприклад, Кременецький ботанічний парк, Новоселицький парк, Полонський парк, Самчиківський парк, Чернятинський дендрологічний парк.

Макклеру як художнику було властиве романтичне бачення природи. Використовуючи існуючий ландшафт, художник продуманими акцентами надавав йому запрограмованого змісту. Його творчість мала значний вплив на паркове мистецтво Правобережної України.

У 2007 році в м. Кременці відбулася урочисте святкування 200-річчя з дня заснування Кременецького ботанічного саду. З цієї нагоди на території ботанічного саду була відкрита стела на честь засновника ботанічного саду ірландця Діонісія Макклера. На відкритті стели Почесний Консул Республіки Ірландія в Україні зауважив, що найбільшим пам'ятником Діонісію Макклеру є рукотворний ботанічний сад — свідок величі людської думки, яка житиме у віках.

1785 —  Томас де Квінсі, англійський письменник.

Син багатого манчестерського негоціанта, Томас ріс слабкою і хворобливою дитиною. Після смерті батька сім'я перебралася в Бат, де мати Томаса визначила його на навчання до King Edward's School. 

До 1800 року де Квінсі закінчив школу і готувався вступати до Оксфордського університету, але замість цього втік із дому. У 1802 році він опинився в Лондоні без грошей, практично голодував, але все одно не збирався повертатися додому. Він перебував у депресивному стані. Томас захопився поезією, зокрема, лірикою Вільяма Вордсворта. 

У 1803 році Томас де Квінсі вступив до Оксфордського університету і багато працював. В цей же період він пристрастився до опіуму, поступово збільшуючи дози і доводячи їх до 8000 крапель в день. 

У 1816 році де Квінсі одружився. Його дружина Маргарет народила йому вісьмох дітей, п'ятеро з яких померли в ранньому віці, а три дочки пережили його. У 1837 році дружина де Квінсі померла. 

У 1821 році де Квінсі видав окремою книжкою свою «Сповідь», що вразила публіку красою складу і надзвичайною силою в описі мрій і галюцинацій, породжуваних вживанням опіуму. Згодом де Квінсі шукав в опіумі полегшення від страждань. За словами самого де Квінсі, у нього не було достатньої твердості, щоб споглядати своє або чуже нещастя. Цим він пояснював необхідність вдаватися до опіуму, щоб забутися. Вживання опіуму було причиною того, що всі задумані де Квінсі великі труди залишилися незавершеними. Він не міг працювати систематично. 

Сфера його споглядань була вельми обширна: жодне з істотних економічних, філософських, історичних і літературних питань, якими цікавилися в той  час, не були залишені ним без уваги. Його економічні трактати високо цінувалися економістами. До творчості де Квінсі зверталися символісти і сюрреалісти. Андре Бретон включив його есе «Вбивство як одне з витончених мистецтв» у свою «Антологію чорного гумору». До фігурі і спадщині де Квінсі з інтересом ставився Борхес: він постійно звертався до «Сповіді» і есе де Квінсі. 

Всупереч прогнозам медиків, предвещавших де Квінсі передчасну кончину, він помер на сімдесят п'ятому році життя.

1858 —  Едіт Несбіт, англійська письменниця та поетка, автор численних творів для дітей.

Едіт Несбіт — (англ. Edith Nesbit; *15 серпня 1858, Kennington  — †4 травня 1924, New Romney) — англійська письменниця та поетеса, автор численних творів для дітей.

Біографія
Едіт Несбіт народилася в 1858 в сім'ї хіміка і вчителя сільськогосподарської школи Джона Колліза Несбіта, який помер у березні 1862. Сім'я Несбіт постійно переїжджала протягом декількох років через слабість здоров'я її сестри Марії. Жили в Брайтоні, Бакінгемширі, Франції (Діпп, Руан, Париж, Тур, Пуатьє, Анголи, Бордо, Аркачон, По, Баньер-де-Бігор), Іспанії і Німеччини, перед тим як оселитися на три роки в Халстд-Холі в Халстед на північно-заході Кента, місце яке пізніше описувалося в її «Дітях залізниці».

Коли Едіт було 17, сім'я знову переїхала, цього разу в Лондон.

У 1877 у, 19-річна Несбіт познайомилася з банківським клерком Х'юбертом Бланда. 22 квітня 1880 вона вийшла за нього заміж, будучи вже вагітною. Їхній шлюб був відкритим. Бланд продовжив свої відносини з Алісою Хоатсон, від якої у нього було двоє дітей (Розамунд (р. 1886) і Джон (р. 1899), які були прийняті Несбіт. У шлюбі з Бланда у Несбіт народилося троє дітей: син Пол Бланд (1880–1940), якому були присвячені «Діти залізниці»; дочка Ірис Бланд (1881–1950) і син Фабіан Бланд (1885–1900), який помер у віці 15 років після операції на мигдалинах, і якому вона присвятила книги «П'ятеро дітей і чудовисько», «Шукачі скарбів».

Несбіт і Бланд були одними із засновників Фабіанського товариства (предтечі Лейбористської партії) в 1884 р. Їх син Фабіан був названий на честь Товариства. Вони також співпрацювали з редакцією журналу товариства «Сьогодні». Несбіт і Бланд також деякий час співпрацювали в соціал-демократичній федерації, але пізніше покинули її як занадто радикальну. Несбіт активно читала лекції і писала статті про соціалізм протягом 1880-х рр. Також вона писала спільно зі своїм чоловіком під псевдонімом Фабіан Бланд, але ця її діяльність поступово поступилася місцем дитячій літературі у зв'язку з очевидним успіхом письменниці на цьому терені.

Едіт прожила з 1899 а по 1920 у Велл-Хол-Хаус, Елтхем, Кент. 20 лютого 1917, через три роки після смерті Бланда, вона вийшла заміж за Томаса «Шкіпер» Такера, корабельного інженера.

До кінця життя вона жила в котеджі «Crowlink» під Фрінстоне, в східному Сассексі. Померла від раку легенів в 1924 у і була похована на кладовищі при церкві Святої Марії в Марше.

Українські видання
Несбіт Е. Книга драконів. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2010. — 208 с. — (Казки Старого Лева). — ISBN 978-966-8476-12-9

1872 —  Шрі Ауробіндо, індійський філософ, поет, революціонер і організатор національно-визвольного руху Індії, йогін, гуру і основоположник Інтегральної йоги.
 

1883 — Іван Мештрович, хорватський і американський (за громадянством) скульптор і архітектор
 

1887 — Жан Рупер, французький художник, скульптор, графік, майстер декоративно-ужиткового мистецтва

1898 —  Ян Бжехва, польський поет, письменник, перекладач.
 

1908 —  Мар'ян Промінський, польський поет, прозаїк, есеїст, кінокритик, драматург, перекладач англосакської літератури.
 

1924 —  Роберт Болт, британський сценарист, драматург, режисер та актор.
 

1926 — Іван Скобало, український маляр-портретист
 

1954 — Любомир Яремчук, львівський скульптор
 

1958 — Віктор Вечерський, український архітектор, мистецтвознавець

1958 —  Рамеш Покхріял, індійський політик, член партії Бхаратія джаната парті, хінді-мовний поет.
 

1964 — Валентина Михальська, українська художниця
 

1967 — Віктор Довгалюк, україно-німецький художник та скульптор

1969 — Робертсон Фризеро Баррос, бразильський автор і поет.