П`ятниця, 29.03.2024, 02:18
Вітаю Вас Гість | RSS

Літературно-мистецький портал Хмельницької ЗОШ №20

Категорії розділу
Дати, люди мистецтва [113]
Нормативно-правова база [3]
Оголошення [7]
Повідомлення про термінову та важливу інформацію
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 112
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Головна » 2021 » Квітень » 6 » Народилися 6 квітня
22:24
Народилися 6 квітня

1812 — Олександр Герцен, російський революціонер-письменник-філософ, видавець журналу «Колокол»

Олекса́ндр Іва́нович Ге́рцен (нар. 25 березня (6 квітня) 1812, Москва — пом. 9 (21) січня 1870, Париж, поховано в Ніцці) — російський письменник, публіцист, літературний критик, філософ, революціонер-демократ. Один із небагатьох представників російської революційної інтелігенції, що прихильно ставилися до повної державної незалежності України та Польщі. Псевдонім — Іскандер.
Біографія
Народився 6 квітня (25 березня за старим стилем) 1812 року в Москві в родині багатого російського поміщика Івана Яковлєва та німкені Луїзи Гааг. Шлюб батьків не був офіційно зареєстрований, тому хлопчик був незаконнонародженим і вважався вихованцем свого батька, який дав йому прізвище Герцен від німецького слова Herz, тобто «дитя серця».

Дитинство майбутнього письменника минуло в будинку дядька, Олександра Яковлєва, на Тверському бульварі (нині будинок 25, в якому розташовується Літературний інститут імені Горького). З дитинства Герцен не був обділений увагою, але становище незаконнонародженого викликало в ньому відчуття сирітства.

З раннього віку зачитувався творами філософа Вольтера, драматурга Бомарше, поета Ґете і романіста Коцебу, тому він рано засвоїв вольномисленний скептицизм, який зберіг до кінця життя.

У 1829 році вступив на фізико-математичне відділення Московського університету, де незабаром разом з Миколою Огарьовим (вступив роком пізніше) утворив гурток однодумців, серед яких найвідомішими були майбутній письменник, історик і етнограф Вадим Пассек, перекладач Микола Кетчер. Молоді люди обговорювали суспільно-політичні проблеми сучасності — Французьку революцію 1830 року, Польське повстання (1830—1831), захоплювалися ідеями сенсимонизма (вчення французького філософа Сен-Симона — побудова ідеального суспільства за допомогою знищення приватної власності, спадкування, станів, рівноправності чоловіків і жінок).

У 1833 році зі срібною медаллю закінчив університет і вступив на роботу в Московську експедицію Кремлівської будови. Служба залишала йому досить вільного часу для занять творчістю. Герцен збирався видавати журнал, який мав об'єднати літературу, соціальні питання і природознавство ідеєю сенсимонізма, але в липні 1834 року він був заарештований за те, що виспівував пісні, що порочать царську родину, на вечірці, де був розбитий бюст імператора Миколи Павловича. В ході допитів Слідча комісія, не довівши прямої провини Герцена, визнала, що його переконання становлять небезпеку для держави. У квітні 1835 року Герцен був висланий спочатку до Пермі, потім у В'ятку із зобов'язанням перебувати на державній службі під наглядом місцевого начальства.

З 1836 року друкувався під псевдонімом Іскандер.

В кінці 1837 року він переведений у Владимир і отримав можливість відвідувати Москву і Петербург, де був прийнятий в коло критика Віссаріона Бєлінського, історика Тимофія Грановського і белетриста Івана Панаєва.

У 1840 році жандармерією перехопила лист Герцена до батька, де він писав про душогубство петербурзького будочника, вуличного постового, який вбив перехожого. За поширення безпідставних чуток він був висланий у Новгород без права в'їзду в столиці. Міністр внутрішніх справ Строганов призначив Герцена радником губернського правління, що було службовим підвищенням.

У липні 1842 року, вийшовши у відставку в чині надвірного радника, після клопотання друзів Герцен повернувся в Москву. У 1843—1846 роках він жив у провулку Сивцев Вражек (нині філія Літературного музею — Музей Герцена), де ним були написані повісті «Сорока-злодійка», «Доктор Крупов», роман «Хто винен?», Статті «Дилетантизм в науці», «Листи про вивчення природи», політичні фейлетони «Москва і Петербург» та інші твори. Тут Герцена, який очолював ліве крило західників, відвідували професор історії Тимофій Грановський, критик Павло Анненков, артисти Михайло Щепкін, Пров Садовський, мемуарист Василь Боткін, журналіст Євген Корш, критик Віссаріон Бєлінський, поет Микола Некрасов, письменник Іван Тургенєв, утворюючи московський епіцентр полеміки слов'янофілів і західників. Бував Герцен в московських літературних салонах Авдотьї Єлагіної, Кароліни Павлової, Дмитра Свербєєва, Петра Чаадаєва.

У травні 1846 року помер батько Герцена, і письменник став багатим спадкоємцем, що дало змогу поїхати за кордон. У 1847 році Герцен залишив Росію і почав свою багаторічну подорож Європою. Спостерігаючи життя західних країн, він перемежовував особисті враження з історико-філософськими дослідженнями, з них найвідоміші «Листи з Франції та Італії» (1847—1852), «З того берега» (1847—1850). Після поразки європейських революцій (1848—1849) Герцен розчарувався у революційних можливостях Заходу і розробив теорію «російського соціалізму», ставши одним з основоположників народництва.

У 1852 році Олександр Герцен оселився в Лондоні. До того часу його сприймали як першу фігуру російської еміграції. У 1853 році він заснував в Лондоні «Вільну російську друкарню». Спільно з Огарьовим видавав революційні видання — альманах «Полярна зірка» (1855—1868) і газету «Дзвін» (1857—1867). Девізом газети був початок епіграфу до «Дзвону» німецького поета Шиллера «Vivos voco!» (Кличу живих!). Програма «Дзвону» на першому етапі містила демократичні вимоги: звільнення селян від кріпацтва, скасування цензури, тілесних покарань. В її основі лежала розроблена Олександром Герценом теорія російського селянського соціалізму. Крім статей Герцена і Огарьова, «Дзвін» поміщав різноманітні матеріали про становище народу, суспільної боротьби в Росії, відомості про зловживання і секретні плани влади. В якості додатків до «Дзвону» виходили газети «Під суд» (1859—1862) і «Загальне віче» (1862—1864). Надруковані на тонкому папері аркуші «Дзвону» нелегально перевозилися в Росію через кордон. Співробітниками «Дзвону» в перший час були письменник Іван Тургенєв і декабрист Микола Тургенєв, історик і публіцист Костянтин Кавелін, публіцист і поет Іван Аксаков, філософ Юрій Самарін, Олександр Кошелєв, письменник Василь Боткін та інші. Після реформи 1861 року в газеті з'явилися статті, що різко засуджували реформу, тексти прокламацій. Зв'язок з редакцією «Дзвону» сприяв утворенню революційної організації «Земля і воля» в Росії. Для зміцнення зв'язків з «молодою еміграцією», що зосередилася в Швейцарії, видання «Дзвону» в 1865 році було перенесено до Женеви, а в 1867 році практично припинило своє існування.

У 1850-і роки Герцен почав писати головну працю свого життя «Минуле і думи» (1852—1868) — синтез мемуарів, публіцистики, літературних портретів, автобіографічного роману, історичної хроніки, новел. Сам автор називав цю книгу сповіддю, «з приводу якої зібралися там-сям зупинені думки з дум».

У 1865 році Герцен покинув Англію і відправився в тривалу подорож по Європі. В цей час він віддалився від революціонерів, особливо від російських радикалів.

Восени 1869 року він оселився в Парижі з новими планами літературно-видавничої діяльності. У Парижі Олександр Герцен і помер 21 (9 за старим стилем) січня 1870 року

Особисте життя
Герцен був одружений на своїй кузині Наталі Захар'їній, незаконнонародженій дочці його дядька Олександра Яковлєва, з якою повінчався в травні 1838 року, забравши таємно з Москви. У подружжя народжувалося багато дітей, але в живих залишилося троє — старший син Олександр, який став професором фізіології, дочки Наталія та Ольга.

Онук Олександра Герцена Петро Олександрович Герцен був відомим ученим-хірургом, засновником Московської школи онкологів, директором московського Інституту для лікування пухлин, який в наш час носить його ім'я (Московський науково-дослідний онкологічний інститут імені П. О. Герцена).

Після смерті Наталії Захар'їної в 1852 році Олександр Герцен з 1857 року був одружений цивільним шлюбом з Наталією Тучковою-Огарьовою, офіційною дружиною Миколи Огарьова. Відносини доводилося тримати в таємниці від сім'ї. Діти Тучкової і Герцена — Ліза, покінчила життя самогубством в 17 років, близнята Олена та Олексій, померлі в малолітньому віці, вважалися дітьми Огарьова.

Тучкова-Огарьова вела коректуру «Дзвону», а після смерті Герцена займалася виданням його творів за кордоном. З кінця 1870-х років писала «Спогади» (вийшли окремим виданням в 1903 році).


1929 — Едісон Денисов, російський композитор.

Едісо́н Васи́льович Дени́сов (Эдисо́н Васи́льевич Дени́сов; *6 квітня 1929, Томськ — †24 листопада 1996, Париж) — російський композитор, музикознавець, громадський діяч, заслужений діяч мистецтв Росії (1990), народний артист Росії (1995).

Біографія
З 1946 одночасно вчився у Томському університеті (радіофізичний факультет) й музичному училищі. У 1950 Денисов переміг у студентському композиторському конкурсі, цього ж року здійснив невдалу спробу поступити до Московської консерваторії.

У 1951, після закінчення університету, з другої спроби Денісов поступив до Московської консерваторії у в клас композиції В. Я. Шебаліна. У роки навчання Е.Денисов здійснив кілька фольклорних експедицій в Алтай та Курську область. По закінченні консерваторії у 1956 році Денісов продовжував навчання в аспірантурі, у 1957 оженився на Г. В. Григор'євій, з якою мав сина Дмитра. Після закінчення аспірантури в 1959 р. Денисов викладав у Московській консерваторії оркестровку, а потім композицію.

На рубежі 1950-х й 1960-х Денісов став одним з провідних авангаридстів СРСР, поряд із С. А. Губайдуліною, А. Г. Шнітке, А.Пяртом та В.Сильвестровим. Ключовий твір цього періоду — кантата «Сонце інків» на слова чилійської поетеси Габріели Містраль (1964), написана у вільно трактованій 12-тоновій техніці, а також кантата «Плачі» на російські народні тексти (1966). Починаючи з 1960-х років він установив міцні зв'язки із представниками «авангарду» в інших країнах, сприяючи тим самим як знайомству Заходу з діяльністю музикантів, що жили в СРСР, так і поширенню в країні знань про тенденції західної музики; із цього ж часу твори Денисова часто виконувалися за рубежем і публікувалися в західних видавництвах.

В 1979 році на VI з'їзді композиторів у доповіді Т.Хрєннікова його музика зазнала жорсткої критики, і Денисов потрапив у так звану «Хрєнніківську сімку» — «чорний список» 7 вітчизняних композиторів.

У 1994 році Едісон Денисов потрапив в автокатастрофу і був вивезений для лікування у Францію (де його творчість була давно відомою). Там він прожив останні два роки життя, періодично відвідуючи Росію. Він став почесним громадянином Парижа, першим з музикантів був визнаний гідним вищої державної нагороди Франції — ордена Почесного легіону. Помер у Парижі 24 листопада 1996.

Творчість
Жанровий діапазон творчості Денисова доволі широкий — він є автором двох опер, найвідомішою з яких вважається «Піна днів» по Борису Віану (1981), балету «Сповідь», ряду симфонічних творів та творів для оркестру й особливо для солюючих інструментів з оркестром (концерти для віолончелі, фортепіано флейти, скрипки, флейти й гобоя з оркестром, створені в основному на замовлення відомих виконавців).

В 1980—1990-і роки Денисовим написано ряд великих вокально-інструментальні форми (наприклад, Реквієм для солістів, хору й оркестру, у якому різномовні вірші Франциско Танцера з'єднуються із традиційними латинськими текстами, 1980; твір у жанрі пасіонів «Історія життя й смерті Господа нашого Ісуса Христа», 1992). В 1990-і роки Денисов завершив і оркестрував ранню опери К.Дебюссі «Родріго й Химена» (1993), а також реставрував духовну оперу-ораторію Ф.Шуберта «Воскресіння Лазаря» (1994). Значне місце в його творчості займає також музика для театрів, кіно і радіо.

Крім того Е.Денисов — автор музикознавчих робіт — «Ударні інструменти в сучасному оркестрі» (1982) та «Сучасна музика й проблеми еволюції композиторської техніки» (1986)

На відміну від більшості радянських «авангардистів», Денисов творчо був із самого початку зорієнтований не на німецьку (Шенберг, Веберн й їхні послідовники), а на французьку культуру. Вплив традицій французького імпресіонізму, а також творчості П.Булеза відчувається в характері його оркестрового письма, звуковій палітрі. Для його зрілої техніки характерно вільне сполучення технік серіалізма, алеаторики і сонористики. Ключовою категорією своєї естетики сам композитор вважав поняття «пластики».

Категорія: Дати, люди мистецтва | Переглядів: 695 | Додав: Vchutel | Теги: композитор, Олександр Герцен, Едісон Денисов, письменник, видавець журнал, революціонер, російський, філософ, 1929, 1812 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук
Календар
«  Квітень 2021  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Друзі нашого сайту