 1971 — американський журналіст Дон Гефлер започаткував термін Кремнієва долина, коли він почав публікувати серію статей під назвою «Кремнієва долина США».
Кре́мнієва доли́на (англ. Silicon Valley) — регіон у штаті Каліфорнія (США), що позначає південну частину території затоки Сан-Франциско, входить до міської агломерації. Також її іноді помилково називають «Силіконовою долиною», плутаючи англійські слова silicon ([ˈsɪlɪkən], кремній) та silicone ([ˈsɪlɪkəun], силікон.
Відзначається значною щільністю високотехнологічних компаній (комп'ютери та їх комплектуючі (особливо мікропроцесори), програмне забезпечення, мобільний зв'язок, біотехнології тощо). Виникнення і розвиток цього технологічного центру пов'язані із зосередженням провідних університетів, великих міст на відстані менше години їзди, джерел фінансування нових компаній, а також кліматом середземноморського типу. Географічно Кремнієва долина включає долину Санта-Клара, місто Сан-Хосе та навколишні громади, південну частину півострова Сан-Франциско і південну Східну Затоку (англ. East Bay (San Francisco Bay Area)).
Оригінальна англійська назва долини походить від використання кремнію як напівпровідника при виробництві мікропроцесорів. Саме з цієї індустрії почалася історія долини як технологічного центру. Вперше ця назва була використана 11 січня 1971 року журналістом Доном Гефлером (Don Hoefler), коли він почав публікувати серію статей під назвою «Кремнієва долина США».
Історія
Професор збіднілого Стенфордського університету Фредерік Терман 1946 року запропонував створити на 8000 акрах землі вищу високотехнологічну зону, де б працювали підприємства, що розвивають новітні технології. Оскільки засновник університету Леланд Стенфорд своїм заповітом заборонив продаж землі, її почали надавати в оренду. 1951-го почалось будівництво офісного парку[5].
Одним з першопрохідців стала нині гігантська компанія «Hewlett Packard», яка тоді починалася з гаража. Водночас керівництво університету започаткувало соціальні програми для студентів, аби запобігти постійному відтоку кадрів з новоствореного офісного парку.
Першою розрослася компанія «Ферчайлд». Вона взялася за виготовлення кремнієвих транзисторів і раптово стала лідером цілого напрямку напівпровідникових елементів та приладів.
НАРОДИЛИСЯ
 1503 — Франческо Парміджаніно, італійський живописець, представник маньєризму.
Франче́ско Парміджані́но (Франческо Маццола) (*11 січня 1503, Парма — 21 серпня 1540, Казальмаджоре) — італійський живописець, представник маньєризму. Малював фрески з тваринами і сценами полювання(замок Фонтанеллато біля Парми),Оздоби стелі в церкві Сан Джованні Еванджеліста, релігійні композиції і портрети. Один з перших в Італії займався гравюрою в техніці офорт.
Біографія
Народився в місті Парма в родині художника Філіппо Маццола. Батько помер через 2 роки після народження Франческо, а мати — через три. Хлопця виховували родини старших браті, що теж займались живописом.
Ази художньої майстерності згодилися молодому художнику, якого єдиним серед місцевих майстрів залучили до роботи в церкві Сан Джованні Еванджеліста(Івана Хрестителя) у 1521 р. А головні роботи виконували запрошені майстри — М, Ансельмі і Антоніо Аллегрі, якого світ знає під прізвиськом Корреджо. Фреска останнього «Іван Богослов на острові Патмос» на стелі церкви так вразила майстерністю Парміджаніно, що той вивчав і копіював її.
1524 року він вже самостійно робив фрески в замку Фонтанелато(20 км від Парми) на замову місцевого герцога Галеаццо Санвіталє.
Після робіт в замку Фонтанеллато Парміджаніно наважився поїхати в Рим. Закріпитися в Римі не вдалося через його захоплення вояками імператора Карла 5-го і руйнації та злочини солдат. Парміджаніно перебрався в тиху Болонью, де відкрив свою майстерню. Він один з перших робив офорти за власними малюнками, чим зацікавив італійців цією технікою гравіювання.
Історичні події привели до того, що папа і імператор дійшли згоди на умовах коронації імператора ще і королем Італії у 1530 р. Це була повна політична поразка папи як володаря. Коронацію провели в Болоньї, бо в розграбованому і зруйнованому Римі цілого собору не знайшлося.
Парміджаніно перебрався в рідну Парму. Там у 1521 р.отримав замову на оздоби стелі в церкві Санта Марія делла Стекката. Ці фрески були настільки красивими, що більш підходили для палацу папи римського або іншого володаря. Парміджаніно виявився надзвичайний хист до візерунків, орнаментів і оздоб, як у першокласного ювеліра.
На жаль, Парміджаніно захопився алхімією і припинив роботи в церкві. За незроблену роботу його заарештували і відвели у в'язницю. Ображений художник домігся звільнення, а сам втік в мале і глухе містечко Казальмаджоре. Через деякий час він помер там, бо захворів на якусь лихоманку.
1807 — Езра Корнелл, американський бізнесмен, винахідник, філантроп. Поряд з Андрю Діксоном Уайтом є співзасновником Корнельського університету.
1870 — Александр Стірлінг Колдер, американський скульптор і педагог. Син скульптора Александра Мілна Колдера, батько скульптора Александра (Сенді) Колдера. Найбільш відомі твори: статуя Джорджа Вашингтона на арці на Вашингтон-сквер в Нью-Йорку, меморіальний фонтан Свона в Філадельфії і меморіал Лейфа Ерікссона в Рейк'явіку, Ісландія.
 1875 — Рейнгольд Глієр, український і російський композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч німецько-польського походження
Гліє́р Ре́йнгольд (Ерне́ст) Мо́ріцевич (30 грудня 1874 (11 січня 1875), Київ, Російська імперія — 23 червня 1956, Москва, РРФСР, СРСР) — український і російський композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч німецько-польського походження.
Життєпис
Батько — німець Моріц Глієр (1835–1896), власник майстерні музичних інструментів
Мати — полька Юзефа (Жозефіна Вікентіївна) Корчак (1852–1937)
Навчався в Другій київській гімназії. Випускник (1894) і викладач Київського музичного училища (з 1956 р. носить ім'я Р. М. Глієра).
Серед його викладачів — скрипаль, диригент, військовий капельмейстер, відомий київський музичний педагог К. Воут, який в свою чергу був учнем чеського скрипаля О. Шевчика.[1]
Закінчив Московську консерваторію (1900) по класу композиції М. Іполитова-Іванова, теоретичні предмети вивчав у А. Аренського, Г. Конюса, С. Танєєва, І. Гржималі.
Серед його приватних учнів — М. Мясковський і С. Прокоф'єв.
1913 — професор класу композиції, 1914–1919 — директор і викладач Київської консерваторії.
Учні — Л. Ревуцький, Б. Лятошинський та інші.
1920–1941 — професор Московської консерваторії. Доктор мистецтвознавства (1941), лауреат премії ім. М. Глінки (1908), Державних премій СРСР (1946, 1948, 1950), Народний артист Азербайджанської РСР (1934), Народний артист Узбецької РСР, народний артист РРФСР (1935), народний артист СРСР (1938).
Автор багатьох творів у різних жанрах, зокрема балетів «Червоний мак», «Мідний вершник», Концерту для голосу з оркестром, романсів, інструментальних композицій тощо.
Глієр та Україна
Рейнгольд Глієр тривалий час жив у Києві по вул. Басейній № 6 (1876–1894, 1913–1914 і 1916–1920; будинок не зберігся) і вул. Кузнечній (вул. Антоновича) № 23 (1914–1916). Існувала також вулиця Глієра у с. Микільська Борщагівка (відома з 1-ї пол. 20 ст. під назвою вул. Шкільна, назву «вул. Глієра» одержала у 1974. Ліквідована наприкінці 70-х рр. у зв'язку зі знесенням старої забудови). Нині у Києві також існує вулиця Рейнгольда Глієра.
Р. Глієр є автором ряду творів на українську тематику, зокрема це балет «Тарас Бульба» (1951–1952), симфонічна картина-балет «Запорожці» (1921), симфонічна поема «Заповіт» пам'яті Т. Шевченка (1939–1941), «Подражаніє Ієзекіїлю» (за віршем Т. Шевченка, 1918), музика до драматичних вистав «Іван Гус», «Гайдамаки» (1920) та містерії «Великий льох» (1919–1920) за поемами Т. Шевченка.
Впливи українських фольклорних джерел виявляються в творах: 1-й струнний квартет (1889), 1-а і 2-а симфонії, концерт для арфи з оркестром (1938), «Урочиста увертюра» (1937) та ін.; оркестрування і редагування опер «Наталка Полтавка», «Чорноморці» (1918–1920), інструментація сцен із опери «Тарас Бульба» (1920) М. Лисенка, кантати «Шевченкові» і драматичні картини «Гайдамаки» К. Стеценка.
Ім'я Р. Глієра має Київське музичне училище.
1972 — Аманда Піт, американська кіноакторка («Дев'ять ярдів», «Кохання за правилами і без», «Більше, ніж любов»).
1972 — Костянтин Хабенський, російський актор театру і кіно («Нічна варта», «Денна варта», «Адмірал», «Іронія долі. Продовження»).
1972 — Андрій Малахов, російський тележурналіст, шоумен, ведучий програм студії спеціальних проектів ВАТ «Пєрвий канал».
|