ПОДІЇ:
 1960 — на 32-й церемонії вручення нагород Американської академії кіномистецтв 11 «Оскарів» дісталося фільму «Бен Гур». Це досягнення зумів повторити тільки фільм «Титанік».
«О́скар» — найпрестижніша нагорода в кінематографі США та щорічний приз із багатьма номінаціями. Вручається з 1929 року Американською академією кіномистецтва, створеною Луїсом Маєром з кіностудії Metro-Goldwyn-Mayer у 1927-му. Сам приз — позолочена статуетка, знана з 1939 року як «Оскар».
Заснування Академії
Ідея створення першої кіноакадемії США виникла у голови кінокомпанії Metro-Goldwyn-Mayer Луїса Барта Маєра в листопаді 1926 року. Основною метою заснування Академії було об'єднання в союз усієї кіноіндустрії Америки. Дев'ять ключових кінокомпаній країни і п'ять спілок підписали «Базову угоду кіностудій». Проте ця угода стосувалася лише технічних працівників, а креативні групи, режисери, сценаристи й актори все ще дотримувалися умов стандартних контрактів.
Незадовго до того, як монтажери, композитори, художники-постановники та інші працівники кіногалузі заснували власні спілки, Маєр вирішив вступити в справу й у грудні 1926 року зустрівся з трьома лідерами галузі: актором Конрадом Нейджелом (англ. Conrad Nagel), режисером Фредом Нібло і головою Асоціації кінопродюсерів США Фредом Бітсоном. Усі вони задумали заснувати організацію, яка виступала б посередником у різних трудових конфліктах і вдосконалила образ Голлівуда у всьому світі шляхом допомоги Кодексу Хейса у контролі спірного контенту на кіноекрані.
За підтримки колег, Маєр призначив самого себе головою комітету з відбору членів майбутньої організації. 11 січня 1927 він запросив 36 лідерів галузі на офіційне зібрання у готелі «Амбасадор» у Лос-Анджелесі. Маєр запропонував назвати Академію «Міжнародною», а до її складу стверджувати тільки тих, хто зробив видатний внесок у мистецтво і науку кіновиробництва. Однак його адвокати порадили прибрати з назви асоціації слово «Міжнародна». Незабаром Академія стала офіційно іменуватися «Академією кінематографічних мистецтв і наук». 4 травня 1927 року Академія стала легальною організацією. Сталося це, коли уряд штату Каліфорнія надав їй некомерційний статус. Тоді ж тридцять шість її членів обрали перших посадових осіб: актор Дуглас Фербенкс став президентом, а сценарист Френк Вудс — секретарем. За рахунок власної кіностудії Маєр скликав три сотні осіб на банкет, організований у готелі «Білтмор». Там Фербенкс виголосив тривалу промову, під час якої наголосив, що кіноекран і всі глядачі перебувають під величезною і тривожною хмарою цензури і презирства.
1964 — одразу 5 перших позицій у хіт-параді американського журналу Billboard зайняли пісні гурту «Бітлз». Це досягнення не зміг повторити жоден виконавець.
1973 — у Нью-Йорку відкрили комплекс Всесвітнього торгового центру, який спроектував японський архітектор Мінору Ямасакі. Комплекс був зруйнований 11 вересня 2001 року внаслідок терористичної атаки.
НАРОДИЛИСЯ:
 1882 — Юрій Глушко-Мова, український громадський і політичний діяч, один з організаторів українського національно-культурного й громадського життя на Зеленому Клині.
Ю́рій Косьмич Глушко́ (псевдонім Мова; 4 (16) квітня 1882, с. Нова Басань, Бобровицький район Чернігівська область — † 28 жовтня 1942, Київ) — український громадський і політичний діяч, один із організаторів українського національно-культурного й громадського життя на Зеленому Клині.
Біографія
Народився у с. Нова Басань Козелецького повіту Чернігівської губернії.
За фахом технік.
1896 — закінчив Жмеринське двокласне залізничне училище, а в 1899 — Киівське технічне залізниче училище.
1901–1903 — працював машиністом у Добровільному флоті, що забезпечував морські перевезення з Одеси до Владивостока. Пароплавами саме цієї компанії протягом 1883–1901 відбувалося перевезення морем переселенців з України на Зелений Клин.
1904–1907 — працював на Східно-Китайській залізниці в Манчжурії.
1907 — після отримання диплома механіка торгового флоту працював у Владивостоці креслярем, техніком (1908–1910), а згодом — техніком на будівництві Владивостоцької фортеці (1911–1916). Із цього часу пов'язав своє життя з українських культурним життям у Владивостоці. Тоді ж почав уживати і свій творчий псевдонім — Юрій Мова (вперше зафіксований 1908).
На початку 1909 займався організацією у Владивостоці українського хору. Брав активну участь в організації Шевченківських свят (традиція їх проведення була покладена владивостоцькою студентською «Громадою» 1909 року), виступаючи як їхній режисер і артист-декламатор. Виступає як актор і режисер в українських виставах, влаштованих студентською «Громадою», а після її ліквідації — напівлегальним «Українським гуртком», що утворився при місцевому Народньому Домі. Його дописи про українське культурне та громадське життя на Зеленому Клині друкували на шпальтах київської газети «Рада». Так само брав активну участь у роботі «Просвіти» міста Уссурійська.
Восени 1916 був мобілізований на Кавказький фронт, де перебував як технік до початку 1918 року. Тому революційний розвиток українського національного руху на Далекому Сході розпочався без нього. Та після повернення в січні 1918 року до Владивостоку він поринув у вир місцевого українського громадського та культурного життя. Активно залучився в діяльність товариства «Просвіта» у Владивостоці, яке тоді лише формувалося.
30 січня 1918 — обраний від «Просвіти» членом комісії з опрацювання статуту Владивостоцької Української Окружної Ради, створюваної на той час.
19 березня 1918 — обраний головою ради владивостоцької «Просвіти» (працював як член її шкільної, видавничої, лекційної та музичної комісій). Незабаром очолив Владивостоцьку Українську Окружну Раду, а трохи пізніше його було обрано головою 3-го Українського Далекосхідного з'їзду (Хабаровськ, 7-12 квітня 1918). Цей з'їзд звернувся до українського уряду з проханням вимагати від уряду РРФСР визнання Зеленого Клину частиною України на підставі принципу самовизначення народу, який складав там переважну більшість населення. Згодом ініціював 4-й (Надзвичайний) Український Далекосхідний з'їзд (Владивосток, 25 жовтня — 1 листопада 1918), на якому був обраний головою Українського Далекосхідного Секретаріату.
Під його проводом навесні 1919 року у Владивостоці створено 1-й Ново-Запорізький курінь вільного козацтва.
20 червня 1919 заарештований колчаківською владою за активну українську діяльність. Не маючи звинувачень проти голови Українського секретаріату, керівник колчаківської адміністрації генерал Розанов наказав заслати його на Камчатку. Але перед самим засланням помер син Юрко, i Ю.Глушка випустили для участі у похованні дитини. Після цього він переховувався аж до антиколчаківського перевороту, що стався у Владивостоці 31 січня 1920 року.
Вдруге заарештований разом із групою провідних діячів і активістів українського руху 5 листопада 1922 після захоплення Владивостока більшовиками. Заарештованих перевезено до столиці Далекосхідної Республіки м. Чита, де вони рік перебували у в'язниці.
Один із понад 200 обвинувачених на Читинському процесі, на якому засуджений 13 січня 1924 року до 3 років позбавлення волі за антирадянську діяльність та «намагання відірвати Далекий Схід від РСФРР і злучити з Японією».
Після ув'язнення працював майстром на будівництві шляхів в Читинський області, начальником пошукової партії в Таджикистанi.
1930 — нелегально повернувся в Україну, у Київ (ймовірно, не під своїм прізвищем), де навчався на Київських інженерних курсах Харківського автошляхового інституту, здобув фах інженера-будівельника шляхів.
1939–1941 — був на різних інженерних посадах у будівельних організаціях.
Восени 1941 року брав участь в роботі українського уряду в Києві, після арешту якого залишився без засобів до існування в окупованому німцями місті.
Помер восени 1942 року не так від старості, як від безробіття й голоду.
Похований на Лук'янівському цвинтарі.
Словесний портрет Юрія Косьмича в останні місяці його життя залишила українська письменниця Докія Гуменна:
Це був дуже високий, ставний і стрункий старий сивий чоловік... Не був опущений, а навпаки вражав на тодішньому тлі своєю елегантністю, артистичністю. Випрасуваність, чистота, добірна увага до своєї зовнішности й навіть чорний метелик під шиєю. Риси обличчя дуже аристократичні і, на диво, не вдіяла нічого старість із його красою.
та Київський міський голова під час окупації Леонтій Форостівський, на той час голова Софіївської управи:
... робив з першого знайомства враження прямої, чесної, скромної особи й свідомого українця-соборника.
1910 — Любомир Андрейчин, болгарський мовознавець
Професор Софійського університету. Член-кореспондет Болгарської Академії наук.
Праці
Найважливіший твір — «Основна болгарська граматика» (Софія, 1942 р.), перекладений російською, французькою та іншими мовами.
Співавтор підручника для вишів «Сучасна болгарська мова» (Софія, 1954 р.) та словника «Болгарський тлумачний словник» (Софія, 1955 р.).
Редактор часопису «Бьлгарски език».
1920 — Ерік Ромер, французький кінорежисер
 1932 — Андрій Тарковський, радянський кінорежисер («Соляріс», «Сталкер», «Андрій Рубльов»).
Андрі́й Арсе́нійович Тарко́вський (*4 квітня 1932, Завражьє — †29 грудня 1986) — радянський актор, кінорежисер і сценарист. Син поета Арсенія Тарковського. Народний артист РРФСР.
Біографія
Родина
Народився Андрій Арсенійович 4 квітня 1932 року в селі Завражьє під містом Юр'євець Івановської області, батько — відомий радянський поет Арсеній Тарковський, народжений у Кіровограді, Україна, вихідець із давнього шляхетського польського роду. Мати — Марія Іванівна Вишнякова — теж писала вірші і познайомилася з майбутнім чоловіком у Москві на Вищих літературних курсах. Шлюб швидко розпався, оскільки Арсеній Тарковський пішов із сім'ї. Мати пішла працювати в друкарню, де працювала все своє життя. Андрій ріс у тяжкій ситуації безбатченка, помноженій на голод і тягар війни. Це деякою мірою викликало в нього комплекс сирітства, який відчувається в автобіографічному фільмі «Дзеркало» (1974).
Пошуки себе і навчання
Андрій довго шукав себе, своє покликання. Мати віддала хлопця в художню школу, потім у музичну, бо бачила Андрія музикантом. Пошуки себе привели Андрія в Інститут східних мов. Через рік він покинув навчання, поїхав у тайгу, геологом. Потім раптом вступив на престижний режисерський факультет московського ВГІКа, витримавши величезний конкурс у майстерню Михайла Ромма. Його однокурсниками були В. Шукшин, О. Мітта.
Під час навчання в інституті він створив кілька короткометражних фільмів: «Вбивці» (1957, за однойменним оповіданням Е. Хемінгуея), «Сьогодні відпустки не буде» (1958, за оригінальним сценарієм).
У 1960 році Тарковський закінчив ВГІК на відмінно.
Перші кінороботи
Його дебют приголомшив тодішній кіносвіт. Дипломна робота режисера-початківця, короткометражка «Каток і скрипка», на Нью-Йоркському фестивалі студентських фільмів у 1961 році отримала головний приз. Потім він працював на кіностудії «Мосфільм». Андрій Тарковський був автором і співавтором сценаріїв «Антарктида — далека країна», «Один шанс з тисячі», «Гофманіана», «Бережися! Змій!», він також знявся у фільмах «Мені 20 років», «Сергій Лазо».
Етапний твір — «Іванове дитинство».
Світову популярність принесла 29-річному Андрію Тарковському вже перша його повнометражна робота — «Іванове дитинство», поставлена за мотивами військової розповіді В. Богомолова «Іван». Пронизливо-трагічна історія про підлітка, який потрапив на фронт з її контрастним зіставленням теплого світу дитинства і трагічних реалій війни, викликала справжню сенсацію у світовому кіно. Цей фільм був удостоєний багатьох престижних кінематографічних премій, зокрема «Золотого лева» XXIII Венеційського фестивалю, золотий приз в Акапулько, золото в Сан-Франциско. Тарковський зняв свій перший шедевр «Іванове дитинство» за п'ять місяців, змінивши весь акторський склад, оператора і композитора, заощадивши 24 тисячі рублів. 11 серпня фільм був завершений. Сам великий метр радикальної культури Жан-Поль Сартр дає дебютанту гарну рецензію, а міністр культури Катерина Фурцева вітає студію з перемогою.
Натурні зйомки кінострічки зроблені в Україні.
1952 — Гері Мур, ірландський блюз-роковий гітарист, співак, автор пісень
1953 — Квітка Цісик, американська співачка українського походження, виконавиця українських народних та популярних пісень.
1954 — Фіорелла Манноя, італійська співачка.
1960 — Віктор Мішалов, бандурист, дослідник кобзарства, композитор, диригент.
1965 — Роберт Дауні-молодший, американський актор («Щасливчик», «Соліст», «Шерлок Холмс»), продюсер, музикант.
1979 — Хіт Леджер, австралійський актор, нагороджений премією «Оскар» посмертно.
|