Вівторок, 14.08.2018, 11:39
Вітаю Вас Гість | RSS

Літературно-мистецький портал Хмельницької ЗОШ №20

Категорії розділу
Дати, люди мистецтва [112]
Нормативно-правова база [3]
Оголошення [7]
Повідомлення про термінову та важливу інформацію
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 85
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2018 » Січень » 9 » Література та мистецтво 9 січня
16:15
Література та мистецтво 9 січня

1590 — Сімон Вуе, французький художник, портретист і декоратор.

Сімо́н Вуе́ (фр. Simon Vouet) (нар. 9 січня 1590, Париж — пом. 30 червня 1649, Париж), французький художник, портретист і декоратор.
Народився в Парижі 9 січня 1590 року. Вчився у свого батька Лорана Вуе, що займався декоративними роботами, брав участь у створенні Королівської площі в столиці. Молодою людиною відвідав Англію; тут він домігся перших значних успіхів в галузі портретного живопису.
  У 1611 Вуе супроводжував французького посла Сансі до Константинополя і під час цієї поїздки написав портрет турецького султана, правда, той йому непозував. Митець працював по пам'яті.
Повертаючись зі Сходу, він залишився на п'ятнадцять років в Італії, що вважалась мистецькою меккою 17 століття в Європі.
В Італії він працював по замовленнях сімей Барберіні і Доріа в Римі і Генуї. Вивчення італійського живопису справила величезний вплив на формування його стилю. Але стиль Вуе залишився холодним, зорієнтованим на авторитетні зразки, розрахованим на аристократичні смаки.
Ще перебуваючи в Римі, у 1626 р. Вуе узяв шлюб з римлянкою на ім'я Вірджинія да Ваццо. Подружжя мало дев'ятеро дітей. Дружина Вуе померла у 1638 р. під час чергових пологів. Митець не був схильним до чернечого життя і узяв шлюб вдруге з удовицею Радегондою Беранже.
У 1627 Людовик XIII запросив Вуе до Франції, і художник все життя прожив у Парижі, працюючи над декоруванням церков і палаців ( його декоративні роботи відомі головним чином за гравюрами Мішеля Доріньї). Один із найкращих його творів — декоративні композиції у палаці кардинала Рішельє Пале-Кардиналь (пізніше Пале-Рояль).
Живопис Вуе зрілого періоду його творчості відображає вплив італійського бароко. Його учні і далі працювали в різних стилях, які сучасні дослідники об'єднують під назвою Grande manière («великий стиль»).
Помер Вуе в Парижі 30 червня 1649.
Холодна художня манера Вуе наче контрастувала з щирим, хоча й стриманим, філософські заглибленим мистецтвом Нікола Пуссена. На відміну від слави Пуссена, що тільки розгоралася з роками, слава Симона Вуе збрякла, а в 19 столітті його забули.
Мистецтвознавці 20 століття повернули художнику місце в історії мистецтв 17 століття, визнаючи надзвичайну авторитетність Караваджо чи Пуссена і відводячи скромне місце Симону Вуе поряд з цими велетнями.
До найкращих творів Вуе належать: «Введення в храм» (у Луврі), «Мучеництво святого Євстахія», «Архістратиг Михаїл, що виганяє з неба обурених ангелів» та інші. Роботи Вуе є в Римі, Генуї, Мюнхені, але найбільше їх у Парижі. Картини в Луврі не мають підпису художника. В Ермітажі зберігаються чотири твори Вуе: дві «Мадонни», «Венера утримує Адоніса, що відправляється на полювання» і «Смерть Лукреції».


1645 — Франсуа де Труа, французький художник-портретист та гравер, представник династії художників де Труа, батько художника Жана-Франсуа де Труа.
1817 — Афанасьєв-Чужбинський Олександр, український та російський письменник.

 

1890 — Чапек Карел, чеський письменник († 1938).

Ка́рел Ча́пек (чеськ. Karel Čapek; *9 січня 1890 — †25 грудня 1938) — чеський письменник. Найвідоміші його твори: збірки оповідань та казок, роман «Війна з саламандрами», п'єси «Біла хвороба», «Мати», «З життя комах», «Засіб Макропулоса», «R.U.R.». Вигадав та поширив слово «робот».
Народився Карел у селі Малі Святоновиці на східному краї Богемії. Незабаром після його народження родина переїхала до фабричного містечка Упіце, де батько відкрив приватну хірургічну практику. Хлопчиком Карел часом супроводжував батька, коли той одвідував пацієнтів.
Мати була вельми емоційна жінка, що навчила дітей сильних людських почуттів і взаєморозумінню. Карел мав сестру Олену, що була старша за нього на чотири роки; вона написала книжку спогадів «Мої милі брати».
Брат Йозеф був на три роки старший за Карела. Вони нерідко працювали разом, наприклад редакторами в газетах. Ще 1915-го року, під враженням катастрофи «Титаніка», вони спільно видали першу книгу «Осяйні глибини», пізніше написали драму «З комашиного життя», що висміювала людські вади. Йозеф був обдарований маляр, а також ілюстрував Карелові книжки, особливо дитячі. Багато років вони жили у спільному будинку. Під час другої світової війни Йозеф загинув у фашистському концтаборі.
З 11 років Карел одвідував граматичну школу у Градці Краловому, тут він почав записувати свої перші нотатки, а також брав участь у нелегальній учнівській газеті. Останні два класи він закінчив уже у Брно, і у квітні 1904 року тижневик «Неділя» надрукував його перші публікації: дві поемі, що називались «Прості мотиви». Близько 1910 року родина перебралась до Праги; 1915-го року Карел закінчив філософський факультет Карлового університету Праги, одвідавши тим часом Францію та Німеччину. На початку І Світової війни медична комісія визнає його за непридатного до військової служби. Чи не це пізніше спонукало його написати іронічну гумореску «Оповідь про втрачену ногу»?
Перша популярність приходить до нього під час праці в газетах «Національні Документи» та «Народна Газета». Він стає колумністом, пише про звичайні речі, не лише розважаючи читачів, але й примушуючи їх замислюватись над проблемами епохи. Чеська культура перебувала тоді під потужним впливом значно розвинутішої німецької; вершини світової літературної досконалості уособлював так званий Празький круг німецькомовних письменників. Далеко не всі з них, проживаючи в Чехії, знали місцеву мову. Можна сказати, що саме в той період чеська культура боролась за право на існування, і в цій борні не завжди втримувалась у межах здорового глузду.
Творчість
У творчості Карела Чапека можна виділити п'ять періодів. Перший почався близько 1910 року, коли він іще вчився в університеті. З 1917 р. він працює редактором у газеті «Narodní listy». Чапек з гордістю проголосив себе спадкоємцем видатного письменника Яна Неруди, що в його кріслі Карелу пощастило працювати. Його першою самостійною книжкою була збірка новел «Boží muka» (в перекладах "Розп'яття"). Того самого року він видав другу збірку, «Болісні оповідання»; в них Чапек вилив почуття тривоги й невизначеності, спричинені й особистими, і соціальними проблемами, а також міркував над існуванням одвічно непізнаваних таємниць. Ще два твори цього періоду: драма «Розбійник» і переклад вибраних французьких віршів, що їх привіз із Парижа 1912 року брат Йозеф. Зусиллями Карела Чапека унаочнено нові тенденції французької літератури, унаслідок цього 1920 року з'явилася збірка «Французька поезія нової доби».
Другий період почався, коли Чапек полишив газету «Narodni listy», після того, як звідти звільнено його брата. Отримавши більше вільного часу, він, за його власними спогадами «від безробіття й безвиході», звернувся до антиутопічних тем. Його п'єси «R.U.R.» (чеськ. Rossumovi Univerzální Roboti, Россумські універсальні роботи) та «Засіб Макропулоса», а також романи «Фабрика абсолюту» та «Кракатит» змальовують суспільні наслідки негуманного вжитку фантастичних винаходів. У п'єсі «R.U.R.» (третьому числом його драматичному творі), що її написано 1920-го року, а 1923-го перекладено англійською мовою, вперше з'явилося слово «робот», що його вигадав Чапек; воно означало штучно створену людину, і людина ця мусить допомогти в тяжкій праці. (На відміну від багатьох письменників-фантастів, що називали потім словом «робот» людиноподібні неживі механізми, Карел Чапек назвав роботами не машини, а живих людей із плоті й крові, що є тільки створені на спеціальній фабриці). Ці всі твори закінчувались катастрофами, що демонстрували марність винаходів.
З 1921 р. Чапек працює редактором у газеті «Lidové noviny», а у 1925 — 33 рр. очолює чехословацький PEN-клуб.
Третій період: 1929 року Карел Чапек написав чудові збірки дотепних історій, що назвав «Оповідання з однієї кишені» та «Оповідання з другої кишені»; вони не лише цікаво й доступно описують людські життєві історії, а й демонструють красу розмовної чеської мови. У ці часи письменник, в основному, працює в жанрах коротких газетних публікацій та газетних стовпців, що аналізують прості й зрозумілі речі з повсякденного життя. Наприклад, «Мав я пса й кішку». А цикл апокрифів, тобто неканонічних, навіть дещо єретичних переосмислень класичних релігійних та літературних сюжетів виховує з читача вдумливого самостійного співрозмовника.
Карел та Йозеф успадкували батькову пристрасть до садівництва. Отже, вони написали книжку «Рік садівника», де в гумористичній формі оспівали цю справу. Хоч фізична праця спричиняла Карелу біль у шиї, він любив вирощувати квіти й зелень, бо це давало йому улюблений відпочинок. Працюючи редактором «Народної Газети» (Lidove noviny), він видав два чудові дитячі твори. Надзвичайно популярними є «Дашенька чи життя щеняти» та «Дев'ять казок», що містять оригінальні чарівні оповідки й демонструють неосяжне багатство чеської мови.
П'ять книг мандрівних нотаток, що написано близько 70-ти років тому, дають нам живий образ Великої Британії, Італії, Іспанії, Голландії, країн Північної Європи. Карел Чапек глибоко проникав у сутність характерів націй, так що ці описи й нині корисні для тих, хто наміряється одвідати ці краї.
1933-го року починається четвертий період творчості: протягом двох років Чапек написав три романи; їх присвячено поглибленому аналізу людської особистості: «Гордубал», «Метеор», «Звичайне життя».
П'ятий, останній етап його творчого життя, що настав 1935 року, тісно пов'язаний з громадсько-політичною ситуацією: наростає загроза фашизму й війни, особливо для Чехословаччини, що безпосередньо межує з Німеччиною. Карел Чапек висловлює свої погляди в антифашистських творах: 1936-го року з'являється його славетний роман «Війна з саламандрами». Карел Чапек повертається до антиутопічних тем. Роман оповідає історію дивних розумних тварин, виявлених у водах південно-східних морів. Люди навчають їх мови, уміння працювати, а відтак уярмлюють в жорстоке рабство, як дешеву робочу силу. Розплата наступає, коли саламандр стає надто багато, і їх могутність потребує все більшого простору. Людство мусить або загинути, або знищити цю біду. Інші твори антифашистського спрямування — драми «Біла хвороба» та «Мати». Його остання робота, роман «Життя й творчість композитора Фольтина», висвітлюючий потворні риси мистецької богеми, лишився незавершеним.
Ліберальні політичні погляди Карела Чапека були визначені його тонкою душевною організацією, чуйністю, увагою до людей і активним протистоянням усім формам насильства. Він не співпрацював з комуністичною партією, і висловив своє ставлення до неї в короткій замітці «Чому я не стаю комуністом». Він не міг ненавидіти будь-кого лише за те, що той — людина іншого суспільного класу, і саме за це політикани ненавиділи його.
Клуб інтелектуалів — друзі Карела Чапека по п'ятницях збирались у нього в садку. Щотижня там з'являлись такі відомі люди як Владислав Ванкура, Карел Полячек, Едуард Бас, Франьо Шрамек, а іноді навіть президент Томаш Масарик. Вони обговорювали інтелектуальні, політичні, а також і літературні проблеми.
Президент Чехословацької республіки Томаш Масарик і Карел Чапек були друзями. З 1925 р. вони часто зустрічались на вечірках, разом святкували, відпочивали на курорті й працювали. Завдяки трьом книгам, написаним Чапеком і відредагованим особисто Масариком, ми можемо багато взнати про першого чехословацького президента: «Розмови з TGM», «Нові розмови з TGM» та «Читання відносно TGM».
Карел Чапек створив багато творів за дуже різними темами і жанрами, від дитячих казок до філософських детективів. Своїми короткими динамічними оповідками про видатні історичні постаті він запрошував вчитись на уроках і досвіді історії. Він був дуже уважним до людей, у тому числі й до читачів. Кожен викладач чи аматор може за його творами осягнути все багатство чеської мови. Він був дуже освіченим, і вважав за необхідне попередити людство про загрози хибного застосування технологій, хоча тоді вони були й не настільки розвинутими, як нині. Його драми мали на меті впевнити кожного щодо абсурдності воєн, і це стало його духовним заповітом.
Останні роки й дні
Ще близько 1920 року Карел познайомився з акторкою Ольґою Шайнпфлюґовою, з якою вони одружились аж через 15 років. Побравшись у 1935 році, вони полишили Прагу й переїхали до приватного будинку в селі Стара Гута поблизу містечка Добріз. На жаль, їм судилося бути разом лиш три роки. В пам'ять про свого чоловіка Ольґа написала книгу «Чеський роман», в якій змалювала їх стосунки та спільне життя.


1908 — Сімона де Бовуар, французька письменниця, філософ, ідеолог феміністичного руху («Мандарини», «Сила зрілості»).
1920 — Мечислав Павликовський, польський актор театру та кіно († 1978).

 

1924 — Параджанов Сергій Йосипович, вірменсько-український кінорежисер

(† 1990).

Сергій Йосипович Параджанов (вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան Саркіс Говсепі Параджанян; 9 січня 1924, Тбілісі, ЗРФСР — 20 липня 1990, Єреван, Вірменська РСР) — вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно).
Народився у родині антиквара, був третьою дитиною в сім'ї (сестри Рузанна й Аня). Батько — Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.
Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду — Йосип Параджанян — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.
Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У 1941—1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».
У 1942—1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. В 1945 р. перевівся до Московської консерваторії в клас Ніни Дорліак. Паралельно до занять в консерваторії, в 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Закінчив ВДІК у 1951 р.
Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.
З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).
«Тіні забутих предків»
Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.
Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.


1944 — Джиммі Пейдж (англ. Jimmy Page), британський музичний діяч, один з найкращих гітаристів, створив рок-гурт «Led Zeppelin».
1970 — Фабіан Лара (Lara Fabian), бельгійсько-канадська співачка.

 

Категорія: Дати, люди мистецтва | Переглядів: 62 | Додав: Vchutel | Теги: письменник, діяч, художник, композитор, фантастика, живописець, Фентезі, поет, Диригент, Оратор | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук
Календар
Друзі нашого сайту