Вівторок, 14.08.2018, 11:39
Вітаю Вас Гість | RSS

Літературно-мистецький портал Хмельницької ЗОШ №20

Категорії розділу
Дати, люди мистецтва [112]
Нормативно-правова база [3]
Оголошення [7]
Повідомлення про термінову та важливу інформацію
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 85
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2018 » Січень » 5 » Література та мистецтво 5 січня
14:28
Література та мистецтво 5 січня

    1875 — відкрито будівлю національного оперного театру «Гранд-опера» в Парижі.

 

Цей театр почав своє існування в Парижі з 1669 року. На сьогоднішній день він є одним з найвідоміших і значущих в світі. Історія будівлі, в якій розташовано театр, складається з безлічі цікавих подій. Після того, як Людовик ХIV офіційно визнав оперу, як вид мистецтва, оперний театр розпочав свою діяльність і отримав назву - Королівська академія музики і танцю. Надалі вона неодноразово змінювала свою офіційну назву і тільки до 1871 року отримала відоме зараз ім'я - Гранд-опера.

Засновниками театру Гранд-опера в Парижі були поет П. Перен і композитор Р. Камбер. Перша постановка, яку змогли побачити глядачі, відбулася в 1671 році. Це була музична трагедія під назвою «Помона», яка мала приголомшливий успіх. Будівля опери не раз піддавалося реставрації. Перші роботи тривали з 1860 по 1875 рік, періодично доводилося переривати реконструкцію будівлі через постійні війни. Остаточно відновлення було закінчено в 2000 році. Автором цієї будівлі був маловідомий архітектор епохи еклектики Шарль Гарньє.

Щоб дістатися до Гранд-опера, не обов'язково знати точну адресу, так як ця будівля розташована біля знаменитого кафе де ля Пе. Дістатися до нього можна як на метро, ​​так і на автобусі або ж машині.

Відвідати оперу можна щодня з 10 до 17 годин. У Парижі квитки на виступ в Гранд-опера можна придбати в касі, але це робити варто заздалегідь, тому що театр користується великою популярністю і багато хто бажає потрапити на спектаклі. Квитки також можна забронювати через інтернет на офіційному сайті, що істотно зменшує кількість місць для вільного продажу.

Щорічно маса туристів прагнути побувати у Франції тільки для того, щоб відвідати серце і любов цього міста - його театр Гранд-опера. Любителі і цінителі мистецтва, так, напевно, і самі звичайні люди, ніколи не покидають цю будівлю без величезної кількості позитивних емоцій.

Джерело: http://womanadvice.ru/grand-opera-v-parizhe

    1935 — арештовано Бориса Антоненко-Давидовича

Бори́с Антоне́нко-Давидо́вич (справжнє прізвище: Давидов; 5 серпня 1899, Засулля (тоді Полтавщина, тепер Сумщина) — 8 травня 1984, Київ) — український письменник, літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Жертва сталінського терору, за сфабрикованою справою засуджений до страти. Вищу міру покарання замінили на 10 років ГУЛАГу. Вини не визнав.

Народився у родині робітника-залізничника. Дитинство провів у Росії. У 15-річному віці втратив батька.

Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану.

Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки).

Був членом УКП, секретарем її Київського губкому. Після її ліквідації до жодної сили не належав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років.

    1977 — заарештовані лідери Української Гельсінкської Спілки Микола Руденко і Олекса Тихий.

    Народились

    1679 — П'єтро Філіппо Скарлатті, італійський композитор, органіст і хормейстер. Старший з дітей Алессандро Скарлатті, брат композитора Доменіко Скарлатті.

    1880 — Верховинець Василь Миколайович, український композитор, мистецтвознавець, дослідник українського танцю († 1938).

    1881 — Пабло Гаргальо, каталонський скульптор, близький до кубізму.

    1900 — Ів Тангі, французький художик-сюрреаліст.

    1921 — Фрідріх Дюрренматт, швейцарський романіст і драматург.

Фрідріх Дю́рренматт (нім. Friedrich Dürrenmatt; *5 січня 1921, Конольфінген — †14 грудня 1990, Невшатель) — швейцарський романіст і драматург. Його романи і новели, філософські притчі та п'єси сповнені гротеску й фантастики. Парадоксальні за самою своєю суттю, вони не дають однозначних відповідей на одвічні питання, але змушують замислюватися про найголовніше.

Фрідріх Дюрренматт народився 5 січня 1921 року в сім'ї протестантського священика у містечку Конольфінген. Здобув освіту в Цюрихському та Бернському університетах, де вивчав філософію й теологію, філологічні та природничі науки, займався живописом.

Літературний дебют Дюрренматта відбувся в роки Другої світової війни. Його перші п'єси «Адже сказано…» та «Сліпий» (написано 1947 p.) зорієнтовано на філософське осмислення протистояння абстрактних ідей і життєвої правди. За Дюрренматтом, людина — лише «жертва поточних світоглядів», а світові події — надто грандіозні, щоб вона могла брати участь у їх вирішенні. Такий філософський смисл алегорії, поданої в оповіданні «Тунель» (1952): його героєві — опасистому молодикові, що подорожує залізницею, — не вдалося ані відгородитися від світу, одягнувши окуляри і заткнувши вуха ватою, ані втрутитися в життя, зупинивши некерований поїзд, що мчить у безодню.

Майстер детективного жанру. У 1950-ті роки Дюрренматт створив низку кримінальних романів («Суддя та його кат», «Обіцянка» та ін.), що здобули йому славу майстра детективного жанру. Утім, кримінальну інтригу містять майже всі твори письменника. Однак, захопливі інтриги, аналітично точно й психологічно достеменно вибудовані розслідування та всі інші обов'язкові аксесуари жанру Дюрренматт підпорядковує не розважальності, а прагненню докопатися до таємниці, глибинних причин і наслідків. Разом зі своїми детективами Барлахом і Матеї письменник шукає не стільки злочинця, скільки значення й прихований механізм ситуації, яку провокує, переважно, несподіваний та неймовірний випадок. Всесильна гра випадку править всесвітом і уявляється Дюрренматтові закономірністю життя. Випадок, розвага, гра становлять головну колізію новели «Аварія» (1956). Із задоволенням приймаючи правила гри, на «лаву підсудних» за щедро накритим столом сідає Альфредо Трапе — успішний обиватель, цілком задоволений собою і світом. Проте, коли під час «судового розгляду» з'ясовують, що совість Трапса цілком могла би бути обтяжена виною і навіть убивством, «підсудний» поступово починає приймати гру всерйоз. У розпал «процесу», під вагою начебто скоєного вбивства, він не без утіхи побачив у собі самовпевненого цинічного супермена, який переступає норми моралі й здатний вирішувати чужі долі. Після вечірки Трапса відпроваджують до «кімнати ув'язнених» (гра триває), де він виконує винесений йому смертний вирок. Гра закінчується всерйоз, натомість автор залишається іронічним.

«Гостина старої дами». Дюрренматт — іронічний і серйозний водночас. Віддаючи безумовну перевагу жанрові комедії, він писав: «Лише в драматичній формі комедії можна втілити сьогоднішню трагедію». П'єсі «Гостина старої дами» (1956) Дюренмат дав жанрове визначення «трагічної комедії». Визнана одним з найліпших творів драматурга, вона є своєрідним підсумком спостережень письменника над суспільною психологією. Увага драматурга зосереджується на реакціях і вчинках, які лише позірно можуть здатися незвичайними чи неймовірними: неправдоподібність у Дюрренматта — гіпербола правдоподібності. Гротеск, фантастика, парадокси п'єси «Візит старої дами» й інших комедій лише підкреслюють буденність зла, зиску, безчестя, на які легко піддається людина. Правда в п'єсі жорстока й нещадна, однак лише таким може бути дієве попередження людству, що забуває про справедливість.

«Фізики». «Нейтральний» Дюрренматт, що відмовляється давати остаточні формулювання, все ж попереджує й вимагає — не в риторичних висловлюваннях, а всім ладом своєї творчості. Саме так сприймається комедія «Фізики» (1962), яка обійшла сцени багатьох країн світу. Дія п'єси скріплюється детективним сюжетом — трикратним убивством медсестер психіатричної клініки пацієнтами-фізиками «Ейнштейном», «Ньютоном» та Мебіусом. Божевілля Мебіуса — маска, яку він одягає, усвідомивши згубні для людства наслідки своїх відкриттів. «Або ми залишимося в божевільні, або збожеволіє світ. Або ми назавжди зникнемо з пам'яті людства, або зникне саме людство». І все ж «Фізики» — це фарс, що вривається у трагедію. Клініка, де мав надію сховатися Мебіус, виявляється частиною могутнього концерну, а доктор Цанд, яка його очолює, володіє всіма науковими працями фізика. В її руках — доля не лише самого Мебіуса, а й усього людства. У тезах до п'єси Дюрренматт писав: «Будь-яка спроба одинака вирішити для себе те, що стосується всіх, приречена на крах», — чи не тому й трагедія обертається фарсом? Чи не тому «Фізики», за визначенням драматурга, — «пародія на трагедію»? Так у сферу пародії потрапив і «трагічний жест» Мебіуса.

«Історія додумана до кінця, коли вона набуває найгіршого з усіх можливих повороту», — вважає Дюрренматт. Такою «додуманою» до післяядерної реальності історією майже повністю знищеного людства є фантастична повість «Зимова війна в Тибеті» (1981), у якій письменник створив апокаліптичну картину майбутнього.

Один з останніх творів Дюрренматта — новела «Доручення, чи Про спостереження за тим, хто спостерігає за спостерігачами» (1986) — доповнює це апокаліптичне полотно. Гранично чітка, «класична» побудова новели (вона складається з 24 розділів-речень) контрастно підкреслює хаос життя й незворотну руйнацію причиново-наслідкових зв'язків. Слідом за данським філософом С. К'єркегором, якого цитують в епіграфі до новели, Дюрренматт запитує: «Що гряде? Чим обернеться майбутнє? Я не знаю цього, не маю з цього приводу жодних передчуттів…» Питання про Істину, що постійно виникає на сторінках книг Дюрренматта, не отримує однозначної відповіді. У всьому займаючи демонстративно нейтральну позицію, письменник не лише уникав однозначних рішень, але й заявляв, що не вважає себе «зобов'язаним розгадувати світові загадки». І все ж — а, радше, саме тому — в пошуках Істини ми знову й знову звертаємося до Дюрренматта. Помер письменник 14 грудня 1990 року у м. Невшатель.

    1932 — Умберто Еко, італійський письменник, філософ, історик-медієвіст (романи «Ім'я рози», «Маятник Фуко», «Бавдоліно», «Таємниче полум'я цариці Лоани»).

Умбе́рто Е́ко (італ. Umberto Eco; 5 січня 1932, Алессандрія, П'ємонт, Італія — 19 лютого 2016, Мілан, Італія) — італійський письменник, філософ, лінгвіст, літературний критик, спеціаліст із семіотики і медієвіст.

Прізвище Еко (Eco), ймовірно, є абревіатурою від ex caelis oblatus (лат. «дарунок з небес»), яке було дане його дідові (знайді) міськими урядовцями.

Його батько, Джуліо Еко, працював бухгалтером, а потім був учасником трьох війн. Під час Другої світової війни Умберто і його мати, Джованна, переїхали в невелике село в горах П'ємонту.

Шкільну освіту отримав при салезіанському монастирі. Згадки про орден, його засновника та його твори є в працях та інтерв'ю письменника.

Джуліо Еко був одним із 13 дітей в сім'ї і хотів аби його син отримав юридичну освіту, але Умберто вступив до Туринського університету, щоби вивчати середньовічну філософію й літературу, і 1954 року успішно його закінчив. Свою дипломну роботу Умберто писав з Томи Аквінського. Після закінчення роботи над нею та випуску з університету, Еко розірвав свої стосунки з церквою. «Хоч я все ще люблю той світ, я перестав вірити в Бога в свої двадцять, після докторської роботи з Томи Аквінського. Можна сказати, що в дивовижний спосіб він зцілив мене від моєї віри».

Умберто Еко працював на телебаченні, оглядачем одного з найвпливовіших італійських видань «Еспрессо» (італ. L’Espresso), викладав естетику і теорію культури в університетах Мілана, Флоренції і Турина.

Професор Болонського університету.

У вересні 1962 року одружився з Ренатою Рамґ, вчителькою мистецтв німецького походження, з якою виховали сина й доньку.

Помер 19 лютого 2016 року у своєму будинку в Мілані

Як науковець є найбільш відомим спеціалістом нашого часу з історії середньовічної Європи. Також є філософом, хоча цим менш відомий.

Написав понад два десятки наукових праць із семіотики, лінгвістики, теорії літератури, теорії культури, естетики та моралі. Однак світову славу Умбертові Еко принесла не його наукова діяльність, а літературна. Хоча у тканину оповіді кожного роману залучені знання, здобуті ним зі своїх наукових досліджень.

Літературну діяльність розпочав 1980 року написанням філософсько-детективного роману «Ім'я троянди». Цей роман досі залишається найпопулярнішим його твором. Роман “Ім’я троянди” (1980) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день, причому високу оцінку він здобув як у прискіпливих літературних критиків, так і у масового читача.

Приступаючи до аналізу роману, варто звернути увагу на його жанрову своєрідність (в цих та багатьох інших питаннях, що стосуються поетики роману, вчитель повинен звернутися до спроби автоінтерпретації під назвою “Зауваження на полях “Імені троянди”, якою Еко супроводжує свій роман).

Інші відомі романи: «Маятник Фуко» (1988), «Острів попереднього дня» (1994), «Бавдоліно» (2000), «Дивовижний вогонь королеви Лоани» (2004) і «Празький цвинтар» (Il Cimitero di Praga) (2010).

Енциклопедичні знання Еко вражають. Складається враження, що він намагається охопити весь інтелектуальний набуток європейської цивілізації і зрозуміти культурологічні процеси, які відбувалися і відбуваються у Європі. Умберто Еко є ніби сучасним втіленням ідеалу італійського Відродження — «універсальної людини» (homo universale).

        1946 — Дайан Кітон, американська кіноактриса, продюсер і режисер, лауреат премії «Оскар» («Енні-холл», «Клуб покинутих дружин», «Батько нареченої», «Хрещений батько»).

    1960 — Микола Вересень (Ситник), український журналіст, громадський та політичний діяч, актор.

    1969 — Мерілін Менсон (Браян Г'ю Ворнер), американський музикант, художник і колишній музичний журналіст, засновник і лідер рок-гурту «Marilyn Manson».

Категорія: Дати, люди мистецтва | Переглядів: 54 | Додав: Vchutel | Теги: письменник, діяч, фантастика, композитор, художник, живописець, Фентезі, поет, Диригент, Оратор | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук
Календар
Друзі нашого сайту