Середа, 18.07.2018, 02:17
Вітаю Вас Гість | RSS

Літературно-мистецький портал Хмельницької ЗОШ №20

Категорії розділу
Дати, люди мистецтва [108]
Нормативно-правова база [3]
Оголошення [7]
Повідомлення про термінову та важливу інформацію
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 85
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2018 » Січень » 3 » Література та мистецтво 3 січня
13:55
Література та мистецтво 3 січня

    106 до н. е. — Марк Тулій Цицерон, римський державний діяч, оратор, письменник («Про обов'язки», «Про славу», «Про філософію»)

Цицерон народився 3 січня 106 р. до н. е. в маєтку свого батька поблизу м. Арпіна (південний Лацій). Його родина була доволі впливовою в місті, належала до вершницького стану. Дід Цицерона — Марк Туллій — очолював консурваторів у місцевому сенаті, а також 120 року до н. е. був монетарієм Римської республіки, мав підтримку принцепса римського сенату Марка Емілія Скавра. Батько Цицерона через слабке здоров'я державної служби не прагнув, займався літературними справами. Освіті своїх дітей він приділяв особливу увагу, тому переїхав із семирічним Марком та його братом Квінтієм до Риму, де вони навчались ораторському мистецтву, віршуванню та філософії.

У 90-х рр. до н. е. Цицерон перебував рік на військовій службі під час Союзницької війни, спочатку під командуванням Помпея Страбона, а потім — Сулли. Повернувшись до Риму посилено займався філософією у Філона Ларисського та стоїка Діодота. Як свідчив сам Цицерон, він присвячував заняттям «дні й ночі».

Прихильник свободи і республіки, Цицерон захищав свої ідеали у викривальних промовах. Уперше виступив на суді в 81-80 рр. до н. е. при Суллі. Справа набула політичного забарвлення й Цицерону довелось на деякий час виїхати з Риму під приводом хвороби. За наступні два роки він відвідав Афіни, Малу Азію та Родос.

Після зречення та смерті Сулли Цицерон повернувся до Риму, де одружився на Теренції, представниці заможної й знатної родини. Хоча цей шлюб укладався швидче з розрахунку, вони прожили разом наступні тридцять років і мали сина (Марка) й доньку (Туллію).

Політичну кар'єру Цицерон почав 76 р. до н. е. на посаді квестора в сицилійському місті Лілібей, де завідував постачанням продовольства до Риму; завдання, з яким Цицерон впорався блискуче, набувши репутації непідкупного та чесного правителя. Повернувшись до Риму й переконавшись, що про його досягнення в провінції ніхто не знає, вирішив, за власними свідченнями, жити постійно в місті й перебувати ближче до Форуму. Цицерон увійшов до складу сенату, де одразу ж набув слави блискучого оратора.

70 до н. е. Цицерон привернув загальну увагу своїми виступами проти Гая Верреса, намісника Сицилії. Цицерон створив одіозний портрет жорстокої і жадібної людини, яка безкарно пригноблювала рядових громадян, не гребувала грабунком, і разом з тим показав сумну картину суспільного життя свого часу, коли римська республіка опинилася на межі катастрофи. Промови збереглися до наших часів. Ораторський талант Цицерона підняв таку хвилю обурення, що осоромлений правитель змушений був ще до закінчення суду податися у вигнання, виплативши 3 млн сестерціїв.

Того ж року Цицерон став еділом, до обов'язків якого входило проведення за власний рахунок громадських ігор. Як еділ, влаштовував ігри тричі, з невеликими витратами коштів.

Виграш справи перетворив Цицерона на найпопулярнішого адвоката в Римі. У 70—67 рр. до н. е. він неодноразово виступав у цивільних процесах: до нас дійшли фрагменти його промов за М. Фонтея, пропретора Галлії, за квестора П. Оппія і, нарешті, повністю збереглася його промова за Авла Цецину, письменника того часу, знатну людину з етруського міста Волатерри.

Улітку 67 р. до н. е. Цицерона було одностайно обрано претором. У той час він придбав розкішний будинок на Палатині та маєток у Тускулі (суч. Фраскаті).

Наступним кроком мало стати консульство. Для здобуття такої поважної посади людині його походження необхідна була підтримка впливових діячів, і Цицерон зробив ставку на Гнея Помпея, який у ті часи був найпопулярнішою фігурою римського політикуму. У промові на захист законопроекту трибуна Манілія, Цицерон закликав обрати Помпея одноосібним верховним командувачем. Суперниками Цицерона на здобутті консулату були Катіліна й Гай Антоній, котрих підтримували Цезар й Красс. У своїй промові кандидата в консули, оратор розкрив минуле своїх конкурентів, звинувативши тих у зраді й підготовці державного перевороту. У результаті, 63 р. до н. е. Цицерона було обрано голосами всіх центурій. Для Цицерона, «нової людини» на консульській посаді (чого не траплялося вже 30 років) це був пік політичної кар'єри. Під час консульства за викриття змови Катіліни він був із тріумфом проголошений «батьком батьківщини».

Але внаслідок відмови підтримати перший тріумвірат Цезаря, Помпея та Красса, Цицерон поступово все більше втрачав вплив і відійшов від активної політики, у квітні 58 рю до н. е. Цицерон був змушений податися у вигнання в Македонію через закон Публія Клодія, за яким до «позбавлення води та вогню» (тобто вигнання) мав бути засуджений той маґістрат, який винен у страті римських громадян без суду.

Повернувшись до Риму у вересні 57 р. до н. е., Цицерон долучився до партії Помпея.

У лютому 51 р. до н. е. сенат призначив Цицерона проконсулом до Кілікії (Мала Азія), де той виявив неабияку енергію, справедливість і поблажливість стосовно підлеглих, скасував зайві витрати міст, зв'язані з утриманням намісників, полегшив і зменшив податковий гніт. Особливий подив у провінції викликала його особиста безкорисливість та помірність. Несподівано Цицерон набував слави полководця. Перемігши у битві неподалеку Ісси гірські племена Амана й підкоривши фортецю Пінденісс, Цицерон був проголошений своїми військами «імператором», тобто отримав право на тріумф. Але за першої ж нагоди він повернувся до Італії 49 р. до н. е. і приєднався до Помпея.

У громадянській війні 49—47 років Цицерон безуспішно намагався бути посередником між Помпеєм і Цезарем, а після поразки Помпея у Фарсальскій битві (48 до н. е.) Цицерон здався на милість Цезаря (який відтоді став фактично одноосібним диктатором) і відійшов від активної політики. У 46 році до н. е. розлучився з Теренцією та оженився на Публілії.

44 р до н. е. Цицерон створив філософську повість-діалог «Тускуланські бесіди», присвячену Марку Юнію Бруту — майбутньому вбивці Цезаря, людині, близькій автору за захопленням філософією. Це в основному моральні міркування в діалогах про те, що найбільше турбує людину в його житті, робить її вразливою, про презирство до смерті, подолання болю, розраду в горі, пристрасті.

У день березневих ід (15 березня 44 р. до н. е.) Цицерона не було серед убивць Цезаря, він навіть не був утаємничений щодо заколоту. Але його ставлення до диктатора було настільки відоме, що за переказом, убивці вигукували його ім'я, вибігши на Форум. У день убивства Цицерон пише одному з заколотників: «Вітаю тебе і радію за себе!».

Схваливши убивство Цезаря, він опинився в опозиції до Марка Антонія, якого вважав продовжувачем справи узурпації влади. Серія відомих промов проти Антонія («філіппіки») підбила підсумок політичної кар'єри Цицерона. У них Цицерон, наслідуючи традиції давньогрецького оратора IV ст. до н. е. Демосфена, чиї промови проти македонського царя Філіппа ІІ були названі філіппіками, виступив проти консула Марка Антонія. У 14 памфлетах Цицерон оголосив свого супротивника нахабою, негідником, дурнем і боягузом, носієм мерзенних людських пороків і погрожував йому долею Катіліни й оголошенням громадянської війни. Для боротьби проти Марка Антонія Цицерон намагався використати Октавіана, який прагнув підтримки в боротьбі за спадщину названого батька. Після перемоги при Мутині (21 квітня 43 до н. е.) Цицерон та республіканці святкували перемогу, здавалося, що ця звитяга кладе край зазіханням Марка Антонія на диктаторство, а молодого Октавіана можна не брати до уваги, надавши овацію замість тріумфу. За висловом Аппіана, Цицерон користувався цими днями єдиновладдям демагога.

У липні 43 до н. е. Октавіан звернувся до Цицерона, вимагаючи собі консулат, але отримав відмову. Тоді спадкоємець Цезаря ввів свої легіони до Риму і 19 серпня був проголошений імператором. У листопаді між Октавіаном, Марком Антонієм та Лепідом був укладений другий тріумвірат, а вже 27 листопада, коли триумвірам була надана верховна влада, почалися політичні переслідування проти республіканців.

Цицерона було внесено до проскрипційних списків одним із перших, про він що дізнався, перебуваючи в своєму Тускульському маєтку. Він намагався втікти до Македонії, але був схоплений переслідувачами й по звірячому вбитий 7 грудня 43 р. до н. е. біля містечка Формій. Його голова й рука були виставлені на Форумі, де раніше він таврував соціальне зло й відстоював справедливість. За переказом Плутарха, дружина Марка Антонія, Фульвія, колола язик Цицерона шпильками, таким чином помстившись за дошкульні промови.

    1591 — Валантен де Булонь, французький художник доби бароко.

  Валанте́н де Було́нь (справжнє ім'я Жан Валантен, англ. Jean Valentin, Valentin de Boulogne) (нар. бл.1591 — пом. 1632) — художник доби бароко в Римі, француз за походженням. Малював релігійні картини і побутові сцени. Один з найкращих і талановитих караваджистів. Італійці вважають його представником римської школи живопису і своїм художником.

Картина "Увінчання Христа терновим вінцем"

Народився в містечку Куломм'є. Його хрестили в паризькій церкві Сен Дені 3 січня 1591 року. Отже, швидше за все він народився в грудні 1590 року, а хрестини відбулись після одужання матері. Його прізвище пов'язують з містом Булонь-сюр-Мер. Походив з родини художників, його батько і дядько були живописцями. Ймовірно, що перші художні навички він здобув від них. Можливо, встиг попрацювати в Парижі чи королівській резиденції Фонтенбло.

В Італію він прибув у 1613-1614 роках з доброю навичкою живопису, яку вдосконалив в Римі. Перші документальні свідоцтва перебування художника в Італії належать до 1620 року, коли він позначений в парафії римської церкви Санта Марія дель Пополо.

Найбільший вплив на Валантена як художника мали твори Караваджо, його послідовника Бартоломео Манфреді і Симона Вуе. Мав колористичні здібності. Відрізнявся драматичним світосприйяттям і добре передавав у живопису трагічні біблійні сюжети.

На його обдарованість звернула увагу впливова римська родина Барберіні, з котрої походив папа Урбан VIII. Племінник папи римського Франческо Барберіні замовив художнику 1626 року «Алегорію Італії», що збереглася донині. Валантен де Булонь брав участь у роботах з декорування собору Св. Петра разом із Ніколя Пуссеном та Симоном Вуе.

До 1632 року мешкав і працював у Римі, де й помер.

Брав у власну майстерню учнів. Серед офіційно занотованих учнів Валантена де Булоня — художник Ніколя Турньє та скульптор П'єтро Франкавілла.діяч, оратор, письменник, художник, поет, живописець, диригент, композитор, фентезі, фантастика, актор, фільм, мова, література,  мистецтво

    1829 — Конрад Дуден, німецький філолог, укладач знаменитого орфографічного словника німецької мови.

    1856 — Іван Селезньов, український живописець

    1878 — Петро Ткаченко-Галашко, кобзар

    1887 — Маке Август, німецький художник-експресіоніст

    1892 — Джон Рональд Руел Толкін, видатний англійський письменник, один із фундаторів жанрового різновиду фантастики — фентезі

Джон Ро́налд Ру́ел То́лкін (англ. John Ronald Reuel Tolkien; нар. 3 січня, 1892 — пом. 2 вересня, 1973) — видатний англійський письменник, філолог-медієвіст, класик світової літератури ХХ ст. та один із фундаторів жанрового різновиду фантастики — фентезі, всесвітню славу якому приніс роман «Володар Перснів».

Перші літературні (власне, поетичні) спроби Дж. Р. Р. Толкіна датуються початком 1910-их рр. під час його «членства» у «Чайному клубі…», учасники якого всіляко заохочували прояви індивідуальної творчості. За словами біографа Г. Карпентера, непрямий вплив на майбутнього письменника могли справити викладачі англійської літератури у Школі ім. Короля Едуарда Джордж Бруертон (англ. George Brewerton) та Р. В. Рейнольдз (англ. R. W. Reynolds), які намагалися прищепити своїм учням любов до поезії. Опосередковано на рішення Дж. Р. Р. Толкіна зайнятися віршуванням також уплинула постановка п'єси Джеймса Баррі «Пітер Пен», яку він побачив у квітні 1910 р., а також творчість католицького поета-містика Френсіса Томпсона (англ. Francis Thompson)

Згодом із усіх попередніх та наступних літературних впливів кристалізувався певний корпус текстів, естетика яких стала каркасом власного міфотворення письменника.

Витоки багатьох толкінівських сюжетних ліній та образів ховаються в германо-скандинавській епічній літературі та англо-саксонській книжній, поетичній традиції. Зокрема, осібно слід виділити англо-саксонський епос «Беовульф», скандинавські Старшу (віршовану) та Молодшу (прозову) Едди, «Пісню про Нібелунґів», а також низку давньоісландських саг.

Дж. Р. Р. Толкін особисто визнавав вплив античної літератури (Гомера, Софокла тощо), карело-фінського епосу «Калевала», кельтської (валійської та шотландської) народної демонології та легенд.

Біографи письменника також відзначають вплив філософських та історичних творів античних авторів, зокрема Боецієвої «Розради філософією» в перекладі короля Вессексу Альфреда Великого (бл. 849 — бл. 900), писань Вергілія і Тацита.

Одним із найсерйозніших вражень Дж. Р. Р. Толкіна стала творчість члена Товариства виставки мистецтв і ремесел (англ. Arts and Crafts Exhibition Society), ерудита і всебічно обдарованого митця Вільяма Морріса (англ. William Morris, 1834 — 1896). Майбутній творець «Володаря Перстенів» наслідував фантастичну, стилізовану під раннє середньовіччя, поетику його романів та поем. Поряд із цим іменем також необхідно згадати роман старшого колеги Дж. Р. Р. Толкіна в галузі медієвістики і такого самого шанувальника епічної традиції європейської Півночі Еріка Рюкера Еддісона (англ. Eric Rücker Eddison, 1882 — 1945), чий роман «Змій-уроборос» (The Worm Ouroboros, 1922) нині вважається одним з найперших яскравих зразків раннього епічного фентезі.

Дитяча чарівна казка нині забутого письменника Едварда Вайк-Сміта (англ. Edward Wyke-Smith, 1871 — 1935) «Дивовижний край снерґів» (Marvellous Land of Snergs, 1927) послугувала беззаперечним джерелом натхнення під час створення Дж. Р. Р. Толкіном образу народу гобітів.

Починаючи з Едварда М'юїра, літературні критики віднаходили у Дж. Р. Р. Толкіна численні ремінісценції романів англійського пригодницького автора Генрі Райдера Гаґарда (зокрема, «Вона») та історичних книг Семюела Разерфорда Крокетта (дивись його роман «Чорний Даґлас»).

    1895 — Борис Лятошинський, український композитор, диригент, педагог

    1908 — Олексій-Євген Пеленський, бібліограф, літературознавець, упорядник книжок, автор передмов і приміток до книг

    1909 — Петро Сабадиш, український пейзажист, заслужений художник УРСР († 1994)

    1913 — Натан Рибак, український письменник

    1917 — Єва Будницька, українська поетеса

    1917 — Юрій Митропольський, український математик і механік, академік НАН України

    1922 — Василь Верига, громадський діяч, історик, журналіст, редактор

    1929 — Серджо Леоне, італійський кінорежисер, ім'я якого пов'язане із напрямком в історії кіно, що отримав назву спагеті-вестерну. Відомий за фільмами «Хороший, поганий, злий», «Якось на Дикому Заході», «Одного разу в Америці».

    1942 — Анатолій Погрібний, український громадський діяч, літературознавець, публіцист, голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка

    1942 — Іван Низовий, український письменник, поет, прозаїк, публіцист, журналіст, редактор, громадський діяч (†2011)

    Борис Мокін, ректор Вінницького національного технічного університету, академік Академії педагогічних наук України

    1946 — Джон Пол Джонс, британський музикант-мультиінструменталіст, басист та клавішник рок-гурту Led Zeppelin

    1946 — Остап Федоришин, український режисер, заслужений діяч мистецтв України, депутат Львівської обласної ради V скликання, директор Львівського естрадного театру «Не журись»

    1948 — Володимир Стеклов, російський актор театру й кіно, художній керівник театру «Художня школа», народний артист Росії

    1956 — Мел Гібсон, австрало-американський кіноактор, режисер, сценарист і продюсер. Його найкращий фільм «Хоробре серце» був номінований на «Оскар» у десяти номінаціях і виграв у п'яти

    1964 — Юрій Кафарський, живописець, скульптор

    1986 — Аса Акіра, американська порноакторка.

Категорія: Дати, люди мистецтва | Переглядів: 70 | Додав: Vchutel | Теги: письменник, діяч, фантастика, композитор, художник, живописець, Фентезі, поет, Диригент, Оратор | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук
Календар
Друзі нашого сайту