Події
1973 — Рада Міністрів УРСР заснувала літературну премію

імені Павла Тичини

Літературна премія імені Павла Тичини — щорічна премія

Національної спілки письменників України,

що присуджується з 1973 року за кращу книгу поезії

Вік учасників: необмежений

Нагорода переможцю: Лауреатство + 1000 грн. (200$)

Висунення — до 1 грудня. Присудження — до 15 січня. Голова журі — Іван Драч.

Літературна премія імені П.Тичини «Чуття єдиної родини» започаткована Держкомвидавом УРСР та Спілкою письменників України в 1973.

З 1974 року і до 1992 року присуджувалась «за твори, пройняті ідеєю інтернаціоналізму, дружби народів СРСР».

З 1993 — літературна премія імені Павла Тичини. Присуджується за високохудожні поетичні твори, гостре відчуття проблем сучасності тощо.

Народились 3 квітня

1783 — Вашингтон Ірвінг, американський письменник.

Вашингтон Ірвінг (англ. Washington Irving; 3 квітня 1783 — 28 листопада 1859) — американський письменник, есеїст, біограф та історик початку 19-го століття. Найбільш відомий своїми оповіданнями «Легенда про Сонну Лощину»

та «Ріп ван Вінкль», обидва з яких містяться в його книзі The Sketch Book of Geoffrey Crayon, Gent.

Його історичні праці включають біографії Джорджа Вашингтона,

Олівера Голдсміта та Мухаммеда, а також декілька праць про Іспанію

15-го століття, присвячених таким біографіям Христофора Колумба,

Аль-Андалуса і Альгамбри. Ірвінг служив послом США в Іспанії з 1842 по 1846.
 

1895 — Маріо Кастельнуово-Тедеско, італійський композитор.

Біографія
Народився у Флоренції, походив з родини банкірів, що мешкала в місті починаючи з вигнання Євреїв з Іспанії в 1492.

Навчався грі на фортепіано у матері, у віці дев'яти років склав перші твори.

По завершенню навчання на фортепіано в 1914, студіює композицію у композитора Ільдебрандо Піццетті та одержує диплом в 1918.

Незабаром Кастельнуово-Тедеско привернув увагу композитора і піаніста Альфредо Касельї, який включив твори Кастельнуово-Тедеско до свого репертуару, що відкривало шлях до творчої кар'єри композитора.

Роботи композитора були включені в перший фестиваль Міжнародного товариства сучасної музики, що проводився у Зальцбурзі, Австрія, в 1922.

В 1926 відбулася прем'єра його опери «Мандрагола» (La Mandragola), по п'єсі Нікколо Макіавеллі. Пізніше композитор неодноразово звертався до творів класиків літератури, зокрема Есхіла, Вірґілія, Джона Кітса, Вільяма Вордсворта, Федеріко Гарсіа Лорки, і особливо Вільяма Шекспіра. Значне місце в його творчості посідають також твори пов'язані з біблійними сюжетами та єврейська літургія. Його Другий скрипковий концерт (1931), написаний на замовлення Яши Хейфіца, був також вираженням його гордості своїм єврейським походженням та протестом проти розповсюдженного в Європі антисемітизму.

В 1932 році на фестивалі Міжнародного товариства сучасної музики у Венеції, Кастельнуово-Тедеско зустрівся з відомим іспанським гітаристом Андресом Сеговієй (Andrés Torres Segovia). Зустріч надихнула композитора написати Перший концерт для гітари з оркестром — один із перших концертів для цього інструмента, який забезпечив йому репутацію як одного з передових композиторів для гітари двадцятого сторіччя.

З 1933 року з приходом в Італії до влади фашистів, мистецтво розглядалося як інструмент для пропаганди й просування расових ідей. Ще до офіційного прийняття Муссоліні маніфесту фашистського расизму у 1938, музика Кастельнуово-Тедеско була заборонена для радіо та концертного виконання. Композитор був змушений залишити Італію в 1939 — незадовго до спалаху Другої світової війни, та емігрувати в США, де йому допоміг Артуро Тосканіні, колишній директор Ла Скала, залишивший Італію ще у 1933 році.

Кастельнуово-Тедеско зупинився у Голлівуді, де, за допомогою Яши Хейфіца, уклав контракт із MGM як композитор кіно. Впродовж наступних п'ятнадцяти років, він створив музику приблизно до 200 фільмів у Голлівуді та інших кіностудіях. Він справив істотний вплив і на інших композиторів кіно, таких як Генрі Манкіні, Джеррі Голдсміт, Нельсон Ріддл, Джон Вілліамс, і Андре Превен. Окрім того в США Кастельнуово-Тедеско створив нові опери та інші твори на біблійні сюжети, американську поезію та Євроейську літургію. Помер в 1968 році.

1909 — Володимир Бєляєв, письменник (†1990).

Володи́мир Па́влович Бєля́єв (* 21 березня (3 квітня) 1909 (офіційно — 1907), Кам'янець-Подільський — † 20 лютого 1990, Москва) — російський і український письменник: прозаїк, кінодраматург.

Біографія

Таємниці народження
У довідниках та енциклопедіях (зокрема, і найновіших) зазначено,

що письменник народився 3 квітня 1907 року (за новим стилем).

Проте одного разу Бєляєв зізнався, що ця дата є фальшивою.

Сталося це зізнання 25 жовтня 1988 року (за півтора року до смерті письменника), коли він давав інтерв'ю Віталієві Мацьку для газети «Колгоспне життя» (Летичів Хмельницької області).

Інтерв'ю опубліковано 7 листопада 1988 року під заголовком «Під зорею Жовтня»:

«Літературознавці допускали неточність в біографії... з моєї вини. Справа в тому, що я народився 1909 року, але... Після громадянської війни по селах гасали банди. З ними велась боротьба. Дуже хотів допомогти молодій Радянській владі — записатись в ЧОП (частини особливого призначення). Не брали, бо молодий. Тоді й приписав собі роки, ніби народився у 1907 році».
Оскільки це зізнання не стало відомим широкому загалу (зокрема, й столичним дослідникам), то досі дата народження Бєляєва подається за офіційною версією.

Іншу таємницю було розкрито вже після смерті письменника. Зробив це краєзнавець із Кам'янця-Подільського Андрій Михайлович Терлецький (1917–2001), опублікувавши 16 вересня 1997 року у регіональній газеті «Край Кам'янецький» замітку «Бєляєв чи Цісевич? Правда про письменника В. Бєляєва». Отже, справжнім батьком Володимира Бєляєва був таємний радник, чиновник Кам'янець-Подільського окружного суду Цісевич. Проте коли мама майбутнього письменника познайомилася з курсантом радянської партійної школи Бєляєвим і вийшла за нього заміж, покинувши набагато старшого Цісевича, Володя взяв прізвище вітчима, а про справжнього батька — царського чиновника — офіційно ніколи не згадував.

Кам'янець-Подільський
Навчання Володимира Бєляєва розпочалося з підготовчого класу Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії. Далі (в період українських національно-визвольних змагань) він навчався в українській гімназії імені Степана Руданського, а 1923 року закінчив Кам'янець-Подільську першу трудову школу (спадкоємицю гімназії).

1924 року Володимир вступив до Кам'янець-Подільської школи ФЗУ імені Балабанова, яка діяла при заводі «Мотор». Водночас працював у ливарному цеху, співпрацював як юнкор із місцевою газетою «Червоний кордон».

Після закінчення школи ФЗУ (1926) ливарника п'ятого розряду Володимира Бєляєва направили в Бердянськ на Першотравневмй машинобудівний завод.

Улітку 1927 року через хворобу повернувся в Кам'янець-Подільський, де працював у редації газети «Червоний кордон». У часописі послідовно очолював кілька відділів, зокрема театральний.

Пізньої осені 1929 року Бєляєва призвали на війському службу.

Ленінград
Військову службу проходив у Сімферополі — в 3-ій Кримській дивізії. Одночасно редагував полкову газету «На бойовому посту».

У листопаді 1930 року Бєляєва направили на роботу в оборонну промисловість Ленінграда (нині Санкт-Петербург). Працював на заводі, який випускав перші радянські танки. 1931 року став членом ВКП(б).

Працюючи на заводі, одночасно навчався на вечірньому відділі педагогічного інституту імені Герцена. На початку 1934 року на заводі запровадили факультет особливого призначення (ФОП), який давав можливість відповідальним заводським працівникам здобути вищу технічну освіту. Проте Бєляєв не пішов на ФОП. Потяг до літератури призвів до того, що він покинув завод. Вищої освіти Бєляєв так і не здобув.

Володимир Бєляєв став працювати завідувачем відділу в ленінградському журналі «Літературний сучасник» («Литературный современник»).

Друкувався у журналах «Ленінград», «Залп», «Різець». Його твори «Дитинство», «Ровесники», високо оцінені Миколою Тихоновим і Самуїлом Маршаком, здобули другу премію на Всесоюзному конкурсі Профвидаву.

1936 року Бєляєв працював творчим кореспондентом у відділі сценаристики студії «Ленфільм» — розробляв сюжети, вишуковував у пресі цікаві факти.

У листопаді 1936 року в журналі «Молода гвардія» побачила світ повість Бєляєва «Підлітки». 1937 року вона вийшла окремою книжкою як повість «Стара фортеця». За цією повістю молодий письменник написав сценарій однойменного фільму, знятого 1937 року на Одеській кіностудії режисером Мироном Білинським. Однак фільм «Стара фортеця» так і не побачмв свого глядача, бо до Москви збирався міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп, а у фільмі були кадри про розгром «німецьких інтервентів» (події 1918 року).

У травні 1938 року Бєляєв став членом Спілки письменників СРСР. 1939 року його відрядили до Західної Білорусі, а звідти — до Львова, де письменник працював над сценарієм фільму «Голос Тараса» (1941).

Війна
Початок радянсько-німецької війни застав Бєляєва в Ленінграді. Тут він написав сценарії до фільмів антифашистського спрямування — «Час розплати», «В старої няні», працював над книгами «Варвари з моноклями», «Ленінградські ночі».

У лютому 1942 разом із сім'єю евакуювався з блокованого Ленінграду до Архангельська. Там працював військовим кореспондентом Радінформбюро на Півночі, зустрічав конвої у Баренцовому морі, літав на льодову розвідку.

На зустріч із земляками — артистами Кам'янець-Подільського драматичного театру імені Григорія Петровського, які в грудні 1943 гастролювали в Архангельську, відгукнувся пафосною статтею в газеті «Правда Півночі» («Правда Севера»).

Під час війни зазнав важкого горя — не витримавши блокади, помер Бєляєв-молодший.

Львів
У серпні 1944 Бєляєв як кореспондент Всесоюзного радіо повернувся в Україну — у Львів. Тут він завів дружні стосунки з Ярославом Галаном. Пізніше за сценарієм Бєляєва було створено фільм про Галана — «До останньої хвилини».

У Львові письменник пропрацював 15 років (1944–1959). Львівський період надихнув письменника на написання сценарію фільму «Іванна».

Працюючи у Львові, Бєляєв часто відвідував рідний Кам'янець-Подільський, зустрічався з читачами.

Москва
1960 Бєляєв переїхав до Москви, де прожив 30 років до смерті. Проте письменник не засиджувався в столиці. За цей час він відвідав 26 країн світу, проводив значну громадську роботу. Часто приїжджав і в Кам'янець-Подільський, у ці поїздки брав із собою молодих літераторів, аби показати їм пам'ятки рідного міста.
На початку 1960-х років Володимир Бєляєв познайомився з актрисою Тетяною Забродіною і одружився з нею.

Помер на 81-му році життя. Поховано письменника на Троєкурівському кладовищі Москви.

Юрій Нагибін, «щоденник»
"Юрій Нагибін, «Щоденник» «Знайомство з Володимиром Бєляєвим, дитячим письменником, найтемнішою людиною. Нескінченні розповіді про всілякі жорстокості. Повішені, спалені, осліплені, розірвані між двох беріз, защемлені в розколотих сокирою пнях, підстрелені з-за рогу, зґвалтовані, зарубаною сокирою й шашкою — звичайні герої його усних розповідей. … Бєляєв випивав у будинку старого друга, львівського професора-філолога. Горілки, як і завжди, не вистачило, і професор побіг за кут, у ларьок. Бєляєв став домагатися в його дружини, жінки похилого віку, щоб вона віддалася йому по-швидкому, поки чоловік не повернувся. Та намагалася його присоромити, але він вийняв пістолет і пригрозив, що застрелить її. Дурна жінка продовжувала впиратися, він вистрілив і потрапив їй у стегно. Вона назавжди залишилася кульгавою, а Бєляєву вкотили „строгача“. Його виправдовує лише одне: на слідстві з'ясувалося, що ця жінка — сестра вбивці Воровського. Все-таки Бєляєв не даремно старався».

Творчість
Найвідоміший твір — трилогія «Стара фортеця».

Автор написаних у дусі стереотипів радянської пропаганди памфлетів і документальних повістей, спрямованих проти «українських буржуазних націоналістів»:

«Під чужими прапорами» (Київ, 1958) — у співавторстві,
«Луна Чорного лісу» (Київ, 1965) — у співавторстві,
«Нічні птахи» (Москва, 1965),
«Формула отрути» (Львів, 1971),
документальна повість «Хто тебе зрадив?» (Москва, 1972),
документальна повість «Я звинувачую» (Москва, 1978) та ін.
Як зазначають сучасні дослідники, у цих книгах Бєляєв намагався очорнити Степана Бандеру та митрополита Андрея Шептицького, принизити боротьбу УПА. Проте на той час памфлети Бєляєва були чи не єдиним джерелом хоч якихось знань — «від супротивного» — про замовчувані повоєнні події в Західній Україні.

Українські переклади
Володимир Бєляєв писав російською мовою. Українською мовою його твори переклали Михайло Бірюков, Діодор Бобир, Іван Сенченко, Андрій Головко.

В українських перекладах побачили світ такі книги Бєляєва:

«Кордон у вогні» (Львів, 1948),
«На берегах Дністра» (Львів, 1948),
«Львівські зустрічі» (Львів, 1949),
«Місто над морем» (Львів, 1949),
«Опора землі» (Львів, 1954),
«Хто тебе зрадив?» (Львів, 1967),
«Останнє сальто Сірого» (Київ, 1981),
«Стара фортеця» (Київ, 1985).
Нагороди, премії, звання
1951 — Сталінська премія за трилогію «Стара фортеця».
1975 — Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка (нині Національна премія України імені Тараса Шевченка) як авторові сценарію художнього фільму «До останньої хвилини» Одеської кіностудії художніх фільмів (спільно з кінорежисером Валерієм Ісаковим, акторами Владиславом Дворжецьким і Валерією Заклунною).
Премія КДБ СРСР.
Нагороджено:
двома орденами Трудового Червоного Прапора,
двома орденами «Знак Пошани»,
Кавалерійським хрестом «Відродження Польщі»,
медалями.
Заслужений діяч польської культури.
Почесний громадянин Кам'янця-Подільського під № 1 (ухвала Кам'янець-Подільської міської ради від 5 листопада 1967).

1918 — Олесь Гончар, український письменник («Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Берег любові», «Циклон»), академік, громадський діяч.

1924 — Марлон Брандо, американський актор, лауреат двох премій «Оскар» («Хрещений батько», «Апокаліпсис сьогодні», «Останнє танго в Парижі», «Дон Жуан де Марко»).

1941 — Григорій Гаркуша, український співак та соліст (баритон), народний артист України.

1958 — Алек Болдуїн, американський кіноактор («Ноттінг Гілл», «Перл-Гарбор», «Одружена з мафією»).

1961 — Едді Мерфі, голлівудський кіноактор («Життя суботнього вечора», «Поліцейський з Беверлі-Гіллз», «Шрек», «Доктор Дуліттл», «Знайомтесь: Дейв»).

1971 — Анастасія Заворотнюк, російська акторка театру і кіно («Моя прекрасна няня»), телеведуча.

1972 — Дженні Гарт, американська акторка.

1972 — Лола Паньяні, італійська акторка.

1986 — Аманда Байнс, американська акторка.