1838 — Ян Матейко, польський художник

Ян Мате́йко (пол. Jan Alojzy Matejko; 24 червня 1838, Краків — 1 листопада 1893, Краків) — польський художник, майстер визначних живописних полотен на історико-патріотичні сюжети.
Життєпис
Початок життя
Ян Матейко народився і виріс у Кракові — частині Польщі, анексованій Австрією. Батько, Францішек Ксаверій (пол. Franciszek Ksawery, етнічний чех з села Рудніце), працював приватним вихователем та вчителем музики. Він оженився на Йоганні Кароліні Россберґ (пол. Joanna Karolina Rossberg), напівполькою-напівнімкенею.
Батько Яна не опанував місцеву мову, говорив польською з багатьма помилками. Батьки вінчалися двічі: спочатку в костелі св. Хреста (наречений — католик), на другий день у євангелістів (належала наречена). Родина мешкала на останньому поверсі будинку на вулиці Флоріанській.
Ян був дев'ятою дитиною в сім'ї (з одинадцяти) Рано померла мати (1846 р.); ріс у своєї тітки — Анни Замойської (Anna Zamojska). На виховання молодого Яна великий вплив також здійснив його старший брат Францішек.
Батько наполягав на музичній кар'єрі сина, за це не треба було платити. Мовчазний хлопець вдався до спротиву, батько віддав до Академії мистецтв. У Яна рано виявилися неабиякі художні здібності.
Навчання
У 1852 р. почав вивчати живопис в Краківській Академії мистецтв. Серед вчителів були Войцех Корнелі Заттлер (пол. Wojciech Korneli Sattler) та Владислав Люшкевич (пол. Władysław Łuszczkiewicz).
Значно більший вплив на юнака мав сам Краків, його Маріацький костел, різьблення Віта Ствоша (близько 1447—1533 років), книжки, живопис, якщо його пощастило десь бачити. Вивчення старожитностей та пам'яток культури стало справою його життя та фаху. Він невпинно малював; коли малюнків накопичилося декілька тисяч, назвав їх «мій скарбчик» (скарбчик — приміщення в маєтку, де шляхта зберігала коштовності та перли).
Тоді Матейко захворів на одне око, але це йому не завадило стати найталановитішим учнем Академії. Хвороба очей змусила користуватися окулярами майже все життя. В окулярах він на всіх автопортретах. Щоб не бідувати, постійно шукав додаткову роботу (допомагав фотографу, малював вивіски, оздоблював вітрини магазинів). Мав легендарну працездатність.
Перебування у Мюнхені та Відні
Після закінчення краківської Академії в 1858 р. він два роки навчається в Мюнхені у Германа Аншютца (нім. Hermann Anschütz). Німецька мова погано давалася юнакові. В Мюнхені днював в залах Пінакотеки, де мав змогу спілкуватися з велетнями мистецтва — Рубенсом, Дюрером, Тінторетто, Ван Дейком, Альтдорфером. Після короткого перебування у Відні 1859—1860 років у Христіана Рубена (нім. Christian Ruben) повертається до Кракова.
Перші портрети
Сестра майстра Дора одружилася з заможним промисловцем Серафінським. Ян постійно спілкувався з родиною Серафінських, на світ з'явиться галерея портретів батька, сестер, родини Серафінських, потім й Ґебултовських. Пізніше Теодора Ґебултовська[pl] стане дружиною Яна.
Картини з історії Польщі
Патріотизм — наскрізна тема життя й творчости Яна Матейка. Жага зробити щось корисне для Польщі, здається, ніколи не полишала Яна. Яке історичне полотно Матейка не візьмеш аналізувати, завжди буде Польща, її давня й славетна історія, велич, болісні помилки, що привели країну до національної катастрофи та втрати державності. Смутком відгукується блазень Станьчик на звістку про втрату державою ще одного міста («Станьчик на балу королеви Бони Сфорца»), історичний крок відчувають посли Литви та Польщі, підписавши міждержавну угоду про з'єднання («Люблінська унія»), вітає співвітчизників з перемогою Т.Костюшко («Костюшко під Рацлавицями»). Національно-визвольні повстання поляків закінчувалися поразками, Я.Матейко раз у раз пише перемоги, аби підняти дух сучасників («Перемога в Ґрюнвальдській баталії», «Перемога Яна ІІІ Собеського над турками під Віднем», «Король Стефан Баторій приймає ключі під Псковом»). Навіть полотно «Вернигора» подає надію (українець Вернигора пророкує загибель та й відродження Польщі в майбутньому, а єдиний письменний записує страшне та й обнадійливе пророцтво).
Напруга й нервова схвильованість вщухають лише в портретах його дітей («Єжи верхи на коні», «Дочка Беата з пташкою»). Він не писав натюрмортів, та кожне його полотно — це пісня меблям, одягу, зброї, ювелірним речам, старим килимам, середньовічній архітектурі. Епічним оркестром бринять фарби в картині «Дзвін Сигизмунда», «Прийнятті Першої польської конституції третього травня 1791 року», «Заснуванні академії Любранського в Познані». Величі співвітчизника слугує й полотно «Розмова з богом. Микола Копернік».
Картини з історії України

Богдан Хмельницький з Туган Беєм під Львовом
Творчий доробок Яна Матейка містить два олійних твори з історії України — «Вернигора» та «Богдан Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом».
Ян Матейко кілька років працював над різноманітними ескізами до цих картин. На початку 70-х років XIX ст. створює настінне зображення у Підгорецькому замку — «Хмельницький в Корсуні», у 1870 р. — «Легенда про Вернигору», 1874 року написаний олійний портрет «Гетьман Остафій Дашкевич», 1875 р. — ескізи до «Вернигори», 1877 року на сторінках часопису «Клоси» надрукований древоритний портрет Богдана Хмельницького його роботи.
Остаточний варіант картини «Вернигора» Ян Матейко закінчив у 1884 р. (первинні назви «Лірник», «Пророцтво українського лірника»).
Посмертна слава
У світі небагато країн, де зберігають оригінали Яна Матейка. Поляки-емігранти заснували в Сполучених Штатах Америки Фонд Костюшка, куди передали його твори. Ватикан, як духовний центр поляків, отримав дарунок від нації саме твором Яна Матейка. В скромному переліку країн (Хорватія, Угорщина, Італія) знайшлося місце й для України. Неповторний Львів зберігає дві картини славетного Яна Матейка.
Перелік картин художника
Король Карл Густав та єпископ Шимон Старовольський біля надгробку короля Локетка (1858, дипломний твір)
Блазень Станьчик (на балу у королеви Бони), 1862
Проповідь Скарги, 1864
Рейтан — занепад Польщі, 1866
Діти художника, 1870,
Стефан Баторій під Псковом, 1872
Копернік (Розмова з Богом), 1873
Костюшко під Рацлавицями
Грюнвальдська битва, 1878
Син Єжи верхи, 1882
Дочка Беата з пташкою, 1882
Віт Ствош з онукою в Марьяцькому костелі
Пруська присяга
Перемога Яна ІІІ Собеського над турками під Віднем
Портрет Станіслава Тарновського, 1890
Дзвін Сигизмунда
Прийняття Першої польської конституції третього травня 1791 року
Люблінська унія
Тугай-бей
Вернигора (картина)
Портрети, Будинок Яна Матейка, Краків[ред. • ред. код]
Автопортрет (тондо, 1887, Будинок Яна Матейка, Краків)
Портрет сестри Марії Матейко, 1859, Будинок Яна Матейка, Краків
Портрет батька художника, 1877, Будинок Яна Матейка, Краків
Нагороди
Орден Франца Йосифа
Кавалер Ордена Почесного Легіону.
Орден Пія IX
Золота Медаль Мюнхенської академії мистецтв
Золота Медаль папи Льва XIII
Почесні звання
Почесний громадянин Кракова
Почесний громадянин Перемишля
Почесний громадянин Львова
Почесний громадянин Станиславова
Почесний громадянин Стрия
Почесний громадянин Бережан
Цікаві факти
Картини Яна Матейка містять ряд історичних неточностей. Зокрема, на полотні «Стефан Баторій під Псковом» зображена здача міста, тоді як в реальності польський король так і не зумів оволодіти фортецею.
Актова зала головного корпусу Національного університету «Львівська політехніка» прикрашена 11 написаними олією картинами, які створені у 80-х роках позаминулого століття Яном Матейком у малих композиційних ескізах..
Вшанування пам'яті
Польща
Пам'ятники Яну Матейку у Варшаві, Кракові
Почесний громадянин Кракова.
Україна
Станція Матейкове у Вінницькій області.
Вулиці Яна Матейка у містах Івано-Франківську, Львові (не змінювала назви з часів Польщі),Стрию.
Почесний громадянин міст Стрия, Станиславова.

1908 — Тулліо Пінеллі, італійський драматург і кіносценарист

Туліо Пінеллі (італ. Tullio Pinelli; * 24 червня 1908, Турин — † 7 березня 2009, Рим) — італійський драматург і сценарист.

Біографія
(Алессандро Пінеллі, на основі автобіографічних записок Тулліо Пайнлі)
Первісток благородного П'ємонту сімейства рахунків Pinelli, оригінальні Рісорджіменто традиції магістрати Куорнье (TO), син Ерсілія Ратті і судді Фердінандо, він взяв участь в класичній середньої школи «д'Азегліо» зі своїм другом Чезаре Павесі і інші, включаючи Норберто Боббіо, Массімо Міла, Леоне Гінзбург, з яким утворюють групу молодих антифашистів інтелігенції в 20 - х і 30 - х років "в Турині. Presta комплементарної служби як кавалерист, з двома протиборчими згадує. Тому ступінь в області права, практики громадянської адвокації і в Турині і почав присвятити себе театру, написавши безліч вистав, які залучають до нього увагу критиків і публіки.
У 1933 році він одружився на Марія Христина Квіліко, з яким у нього було чотири сини: П'єр Dionigi, Карло Альберто, Фердинанд і Олександр.
Він дебютував на сцені в 1932 році з СОФА маркізи d'Mombaron, і в 1935 році, з елегантним і іронічним золотим блохи, який він слід на той же регістр, одноактна Стовпнику (1937). Але його найбільш відомі роботи - етруски Батьки (1941), боротьба з ангелом (1942) і Gorgonio або Тірсо (1952) - характеризується сильно драматичним і питання про спіритичний характер, таким чином, стає одним скоро молодь найбільш цитованим італійських драматургів і цікавих тих років , так що в 1943 році його бізнес отримує нагороду визнання Академії в Італії.
Він також написав лібрето, особливо Ghedini, художній майстер - музикант брат Чарльз (король Хасан, в 1939 році, Вакханки, 1948). Під час Другої світової війни і німецької окупації, він брав участь в антифашистському опорі, підтримуючи ліберальні натхненний освіти першого в Пітігліано (ГР), а потім в Альпиньяно (TO), що стосуються, зокрема, здача 40 солдатів Монтероза відділ республіканського і захисту їх від лівих партизан, які хотіли знімати їх.
Він відмовився від юридичної професії в 1942 році, після успіху римських етруських батьків і в 1946 році він працював в Римі, в якості сценариста, кінокомпаній Lux Film, виграючи вибір, який також брав участь Brancati і Вітторіні. Після того, як в останні роки війни, він жив у своєму рідному П'ємонті, негайно повернувся в Рим, щоб забрати нитку авторства фільму. Тут, після того, як спільно з Маріо солдата для кінематографічної транскрипції негаразди г Travet (1946), він об'єднався з фіксованим Федеріко Фелліні, розрізняючи себе в привласненні літературної строгості і, як наслідок логіки до фантастичним розповідям Романія сценариста.
Два фактично працює з текстами Альберто Латчуада, Роберто Росселліні і П'єтро Джермі проводити вільний час в Пітігліано (GR) в Маремма, де він працював на сімейній фермі. Співпраця триває, коли Фелліні проходить директор (також споживання Енніо Флаіано) для всіх своїх фільмів з естрадного Світу (1951) в 8½ (1963), отримавши номінації на премію Оскара за кращий оригінальний сценарій для биків (1953), дорога (1954) і солодка життя (1960). У сімдесятих він пише драми для телебачення, а також співпрацює з трилогією My Friends (1975, 1982, 1985).
Його артистична кар'єра нагороджений п'ятьма срібні стрічки, чотири номінації на премію Оскар, дві міжнародні нагороди Енніо Флаіано. Вдова в 1988 році вона вийшла заміж за французького актриса Мадлен Лебо. У 1998 році завершується як майстер поетичного реалізму, який зробив його відомим у всьому світі, опублікував Будинок Робесп'єра, отримує другий Давид ді Донателло за свою кар'єру і був удостоєний Лицаря Великого Хреста ордена За заслуги перед Італійською Республікою.
У 2008 році з нагоди його століття він був опублікований Людина на коні, поетично-реаліст Кіносценарій (Ed. Sabinae).
Його смерть залишила глибокий в історії італійського шоу, тому що він знав, як виміряти, з тридцятих років, з відмінною особистості авторського права в широкому діапазоні режимів вирази: перший театр, то радіо, кіно, нарешті, телебачення. Це, звичайно, відновне пам'ятати, так як вони здебільшого документи тільки, як «Фелліні сценарист»: Pinelli було все більше і більше, яка втілює вірність способом життя зарезервованого, не виконуються, і дуже елегантні, який зважає на тверезістю і відшарування популярність оточуючих його.

1911 — Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик, художник і правозахисник

Ерне́сто Са́бато (ісп. Ernesto Sabato, 24 червня 1911 — 30 квітня 2011) — аргентинський письменник, фізик і художник.

Біографія
Ернесто Сабато народився 24 червня 1911 року у місті Рохас (провінція Буенос-Айрес) у родині Франсіско Сабато і Хуани Марії Феррарі і був десятою дитиною з одинадцяти.
1933 року Сабато був обраний генеральним секретарем Юнацької комуністичної федерації Аргентини. Згодом ця організація на 2 роки відправляє його у Москву, після чого Сабато втрачає свої ілюзії щодо комунізму і виходить з лав федерації. 1936 року він повертається до Буенос-Айреса і одружується з Матільдою Кусмінскі Ріхтер.
1929 року вступає на Фізико-математичний факультет Національного університету Ла-Плати. 1938 року отримує ступінь доктора фізики. Завдяки Бернардо Усаю він здобуває стипендію на вивчення радіації у Лабораторії Кюрі в Парижі. У Парижі він знайомиться з багатьма письменниками-сюрреалістами, які справили значний вплив на його подальшу літературну творчість.
Через початок Другої світової війни Сабато покидає Париж і переходить до Массачусетського технологічного інституту. 1940 року він повертається в Аргентину і стає професором Національного університету Ла-Плати. 1943 року Сабато вирішує покинути науку і присвятити себе літературі і мистецтву.
1941 року вийшла його перша літературна робота — стаття про «Винахід Мореля» Адольфо Бьйой Касареса. 1945 року виходить перша книга Сабато «Дехто і всесвіт» про мораль у сучасній науці. За неї письменник отримує кілька нагород.
1948 року публікується перший роман Сабато під назвою «Тунель», який отримує схвальні відгуки Альбера Камю, завдяки чому до письменника приходить міжнародна популярність. 1952 року виходить екранізація роману.
У 1950-х роках Ернесто Сабато активно займається політичною і громадською діяльністю.
1961 року публікується його другий роман «Про героїв і могили», який вважається одним з найкращих творів аргентинської літератури ХХ ст. Частина цього роману була екранізована сином письменника Маріо Сабато.
1974 року виходить друком третій роман Сабато «Абаддон винищувач», який удостоюється численних літературних премій.
1995 року помирає старший син Сабато, а 1998 року — його дружина.
4 червня 2000 року письменник публікує оповідання «Опір» на сайті газети «Clarín», завдяки чому стає першим іспаномовним письменником, який виклав свій твір безкоштовно в Інтернеті перед тим як надрукувати.
2009 року Ернесто Сабато було втретє висунуто на отримання Нобелівської премії з літератури.
Помер 30 квітня 2011 року.
Бібліографія
Романи
Тунель / El túnel (1948)
Про героїв і могили / Sobre héroes y tumbas (1961)
Абаддон винищувач / Abaddón el exterminador (1974)
Есе
Дехто і всесвіт / Uno y el universo (1945)
Люди і шестерні / Hombres y engranajes (1951)
Інакомислення / Heterodoxia (1953)
Справа Сабато. Тортури і свобода преси. Відкритий лист генералу Арамбуру / El caso Sabato. Torturas y libertad de prensa. Carta abierta al general Aramburu (1956)
Обличчя перонізму /El otro rostro del peronismo (1956)
Письменник і його ілюзії / El escritor y sus fantasmas (1963)
Танго, дискусія і ключ / Tango, discusión y clave (1963)
Романс на смерть Хуана Лавальє. Героїчний епос / Romance de la muerte de Juan Lavalle. Cantar de Gesta (1966)
Значення Педро Енрікеса Уренья / Significado de Pedro Henríquez Ureña (1967)
Наближення до літературу нашого часу: Роббе-Грільєт, Борхес, Сартр / Aproximación a la literatura de nuestro tiempo: Robbe-Grillet, Borges, Sartre (1968)
Культура на національному перехресті / La cultura en la encrucijada nacional (1973)
Діалоги з Хорхе Луїсом Борхесом / Diálogos con Jorge Luis Borges (1976)
Апології і відмови / Apologías y rechazos (1979)
Книги і їх місія у визволенні і об'єднанні Латинської Америки / Los libros y su misión en la liberación e integración de la América Latina (1979)
Більше ніколи. Доповідь національної комісії щодо зникнення людей / Nunca más. Informe de la Comisión Nacional sobre la desaparición de personas (1985)
Між рядками і кров'ю / Entre la letra y la sangre (1988)
Перед кінцем / Antes del fin (1999)
Опір / La Resistencia (2000)
Іспанія у щоденниках моєї старості / España en los diarios de mi vejez (2004)

1930 — Клод Шаброль, французький кінорежисер

Клод Шаброль (фр. Claude Chabrol; 24 червня 1930, Париж — 12 вересня 2010, Париж) — французький кінорежисер, сценарист, актор, продюсер. Шаброль є одним з основоположників французької «нової хвилі», лідерами якої стали Жан-Люк Годар і Франсуа Трюффо. Разом з цими двома режисерами Шаброль починав як кінокритик у журналі Cahiers du cinema.
Перший фільм Шаброля «Красень Серж» вийшов в 1958 році, він викликав значний глядацький інтерес і заслужив позитивні відгуки критиків. Друга картина режисера — зняті в 1959 році «Кузени» — удостоїлася головного призу Берлінського кінофестивалю.
Клод Шаброль є одним з найплідніших режисерів Франції. Майже щороку на екранах з'являється нова картина, в титрах якої є ім'я Шаброля. Всього за час своєї режисерської роботи Шаброль зняв понад півсотні картин. Крім режисури великого кіно, Шаброль знімався як актор і працював на телебаченні.
У 1964—1980 роках Клод Шаброль був одружений з акторкою Стефан Одра.

Життєпис

Клод Шаброль народився 24 червня 1930 у Парижі.
Його прихід у кіно почалася не з режисерських теренів, а з літературних. З середини 1950-х років він працював у журналі «Cahiers du cinema» пліч-о-пліч з Франсуа Трюффо, Жан-Люком Годаром, Еріком Ромером і Жаком Ріветта. А весь свій вільний час Шаброль присвячував читанню детективів.
Журнал «Cahiers du Cinema» своїми поглядами надихнув багатьох початківців критиків почати знімати власне кіно. Так почалася французька «нова хвиля».
Перша стрічка Шаброля — «Красунчик Серж» (1958) — стала маніфестом нового кіноруху і викликала фурор: недорогий (був знятий на гроші, отримані Шабролем у спадок) і гострокритичний по відношенню до буржуазної дійсності, абсолютно некомерційний фільм викликав, тим не менше, великий інтерес, як і наступна картина — «Кузени» (1959). В обох фільмах проявилися риси подальшої творчої манери режисера — гострий сюжет, критика буржуазного укладу життя, холодна мізантропія в зображенні провінції.
Все своє життя Шаброль є прихильником жанру «чорного детективу», проте в найкращі роки своєї творчості використав жанрові канони для гостросоціального аналізу та демонстрації широкої картини відносин всередині буржуазного суспільства. Особливо яскравим був період кінця 1960-х — початку 1970-х років: «Невірна дружина» (1969), «Нехай помре звір» (1969), «М'ясник» (1969), «Розрив» (1970), «Криваве весілля» (1973), коли критика називала режисера, його постійного співавтора сценаріїв Поля Жегоффа і актрису (і дружину Шаброля) Стефан Одра творцями «нової людської комедії», порівнюючи з Бальзаком.
Гостросюжетна фабула в цих фільмах була необхідна для того, щоб розкрити лицемірство і нерідко криміналізованість людських відносин усередині середнього і вищого класів суспільства.
У 1975 закінчився тривалий період співпраці з Жегоффом. Однак Шаброль спробував зберегти колишню творчу манеру, продовжуючи знімати «чорні детективи»: «Інспектор Лаварден» (1986), «Маски» (1987), «Крик сови» (1992), в той же час вносячи розмаїтість у свої теми, екранізуючи гучні судові процеси півстолітньої давності: «Віолетта Нозьєр» (1978), «Жіноча справа» (1988); літературу XX століття: «Чужий кров'ю» (1984) за Сімоне де Бовуар, «Тихі дні в Кліші» (1990) за Генрі Міллером; класичну літературу: «Мадам Боварі» (1991) Гюстава Флобера; фольклорну прозу: «Кінь гордині» (1979) П'єра Еліаса. Цей період творчості Шаброля не містить удач і позначений почуттям втоми і холодного професіоналізму.
Всі подальші фільми давно визнаного класика стали варіаціями знайомого жанру — детективами в буржуазному середовищі. Почав Шаброль теж з класики — першої в ряду стала «Бетті» (1992). Своє «Пекло» (1994) Шаброль не без гумору назвав «останнім марксистським фільмом», але тему класової боротьби і повстання мас виразно розкрив, швидше, у фільмі «Церемонія» (1995), звівши в дуеті актрис Ізабель Юппер і Сандрін Боннер. Після уїдливої поліцейської комедії «Ставок більше немає» (1997), Шаброль відзначив черговий ювілей — картина стала 50-ою в кар'єрі режисера.
Психологічний трилер «У серці брехні» (1999) дозволив Шабролю пофілософствувати: «Коли всі брешуть, то брехня зникає, а коли всі винні, то винен ніхто». Після фільму Шаброль несподівано сам зрадив свою Музу: він розлучився з Одра і тут же одружився на Орор Пакісс — з цією жінкою він пропрацював на знімальному майданчику з 1959 року.
Серед останніх робіт режисера фільми: «Спасибі за шоколад» (2000), серіал «Небезпечні» (2001), «Квітка зла» (2003), «Подружка нареченої» (2004), «Комедія влади» (2006), «Дівчина, розрізана навпіл» (2007), серіал «Новели Гі Де Мопассана» (2007—2008), «Белламі» (2009).
1974 — Микитенко Ольга Леонтіївна, українська співачка (сопрано);

Заслужена артистка України (07.1999)

О́льга Лео́нтіївна Миките́нко (лат. Olha Mykytenko, *24 червня 1974, Житомир) — українська співачка (сопрано); солістка Національного театру опери та балету імені Т.Шевченка з 1995 року, Заслужена артистка України (07.1999).
Життєпис

Народилася 24 червня 1974 у Житомирі. З 1989 — студентка Житомирського музичного училища; актриса і співачка Житомирського театру драми і комедії. 1992-1997 — студентка Національної музичної академії України імені П.Чайковського (клас професора Г. Сухорукової).

У 1995–2003 роках — солістка Національної опери України імені Тараса Шевченка, виконавиця провідних оперних партій: Віолетта («Травіата» Дж.Верді), Мімі («Богема» Дж.Пуччіні), Джильда («Ріголетто» Дж.Верді), Марфа («Царська наречена» М.Римського-Корсакова), Лючія («Лючія ді Ламмермур» Г.Доніцетті).

Нагороди:
1997 — Міжнародний конкурс імені Ф. Віньяса (Барселона) — 2-а премія (1-а не присуджувалася), нагорода «Воче екстраординаре»;
Міжнародний конкурс імені Марії Каллас (Афіни) — золота медаль і ґран-прі.
Партії: Віолетта, Джильда («Травіата», «Ріголетто» Верді), Лючія ді Ламмермур і Адіна («Любовний напій» Доніцетті), Розіна («Севільський цирульник» Россіні), Марфа («Царська наречена» Римського-Корсакова).