Середа, 18.07.2018, 02:24
Вітаю Вас Гість | RSS

Літературно-мистецький портал Хмельницької ЗОШ №20

Категорії розділу
Дати, люди мистецтва [108]
Нормативно-правова база [3]
Оголошення [7]
Повідомлення про термінову та важливу інформацію
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 85
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2018 » Червень » 23 » 23 червня народилися...
13:06
23 червня народилися...

1874 — Богдан Боднарський, український книгознавець, бібліограф.
Богда́н Степа́нович Бодна́рський  (* 23 червня 1874, місто Радивилів, нині Рівненської області,— † 24 листопада 1968, Москва) — український і російський книгознавець, бібліограф.
Біографія
Через фінансові проблеми сім'ї за систематичну освіту зміг узятися з деяким запізненням. Лише в 1901 р., уже маючи 27 літ, закінчив юридичний факультет Московського університету, згодом навчався в Археологічному інституті, який закінчив у 1910 p.
Але так склалося життя, що найбільш повно його здібності розкрилися не в юриспруденції і не в археології, а в книгознавчій справі, педагогіці. Причому працьовитість, енергія, аналітичний розум дуже швидко допомогли радивилівцеві завоювати книгознавчу Москву. Боднарський став першим директором Російської центральної книжкової палати (в 1920 p.), директором Російського бібліографічного інституту (в 1921 р.).
Він був пропагандистом міжнародної класифікації знань, яку вивчив, перебуваючи в Міжнародному бібліографічному інституті в Брюсселі, — під керівництвом засновника цього інституту Поля Отлє. Виступаючи з численними доповідями в різних товариствах, Богдан Степанович ще на початку 20 століття зумів переконати колег — учених і просто бібліотекарів — у перспективності десятинної класифікації знань. А ще переклав із французької «Скорочені таблиці десятинної класифікації Міжнародного бібліотечного інституту» і взявся видати складені ним методичні посібники для різних бібліотек. Основна праця Богдана Боднарського — «Бібліографія російської бібліографії», яка увібрала в себе огляд літератури за 1913 — 1925 роки. З 1921 р. він був професором, у 1943 р., захистивши дисертацію, став доктором педагогічних наук. У 1945 р. удостоївся звання заслуженого діяча науки РРФСР. Педагогічні здібності нашого земляка проявилися в той період, коли він читав лекції з бібліографії на курсах у Московському університеті ім. Шанявського, коли виступав у вузах Ленінграда. Важлива сторінка біографії Боднарського — редагування в 1913–1929 роках журналу «Библиографические известия», що видавався Бібліографічним товариством при тодішньому Імператорському Московському університеті. А членом цього товариства він став ще з 1909 р., із наступного року був його секретарем, а в 1920 — 1939 роках головував тут.
Помер Б. Боднарський на 94 році життя. Похований у Москві.
Література
У 1915 р. Бібліографічне товариство зважило за необхідне випустити нарис «Богдан Степанович Боднарский» С. Лісовського (увійшов до книжки біобібліографічних матеріалів, зібраних у 1913–1914 роках Е. Вольтером). Тут було вміщено й портрет.
У 1910 р. вийшла праця Боднарського «Библиография произведений Л. Н. Толстого».
Статті про уродженця Радивилова увійшли до «Всемирного биографического знциклопедического словаря», випущеного в Москві 1998 року (с. 92)

1889 — Анна Ахматова (Горенко), російська поетеса

Ахма́това А́нна Андрі́ївна (Го́ренко; 11 (23) червня 1889, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — 5 березня 1966, Домодєдово, РРФСР, СРСР) — російська поетеса українського походження, представниця акмеїзму.
Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» (Італія, 1962). Національність-українка Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британія).
Життєпис
Народилася в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка та Iнни Еразмiвни Стогової.
1890 — родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалася в Царськосільській гімназії в 1900–1905 роках.
1906–1907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ), по закінченню якої продовжила навчання на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-літературних курсах Раєва в Петербурзі.
Перший вірш опублікувала в 11 років у журналі «Аполлон». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем узяла прізвище «Ахмат» прабабці по материнській лінії.
1910 — одружилася з російським поетом Миколою Гумільовим. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).
1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.
Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росії не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».
Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна повною мірою назвати авторськими.
У вересні 1940 року керуючий справами ЦК ВКП(б) Д. В. Крупин надіслав доповідну записку А. Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912—1940 рр., видану «Советским писателем».
1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають із спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „Из шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників видавництва «Советский писатель» та політредактора Головліта, які припустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; пропонувалося з користування книгу вилучити.
1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».
Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».
1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.
1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо урочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила по мармурових сходах, а ректор спускався до неї.
Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на урочистому вечорі, присвяченому Данте.
Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії.
Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.
Матір поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової.
Творчість
любовна і рефлексивна лірика (збірки «Чотки», «Біла зграя», «Подорожник», «Anno Domini»),
ліро-епічні поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій»),
вірші про війну,
переклади поезії (у тому числі Івана Франка).
Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.
Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—1944), «Слава миру» (1950).
Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».
Ставлення до української мови і літератури
Сучасники Ахматової переказують її діаметрально протилежні погляди стосовно української мови і літератури.
Так, Лідія Чуковська[ru] у своєму мемуарно-біографічному творі «Записки про Анну Ахматову»[ru] наводить такий діалог із поетесою:

Я запитала Анну Андріївну, чи любить вона Шевченка.
- Ні. У мене в Києві було дуже важкe життя, і я країну ту не полюбила і мову… «Мамо», «ходімо», — вона скривилася, — не люблю.
Мене обурила ця зневага.
- Але ж Шевченко поет рівня Міцкевича! — Сказала я.
Вона не відповіла.
Оригінальний текст (рос.)
За свідченнями ж українського журналіста і поета Тереня Масенка та письменника Миколи Бажана, який супроводжував її в Італію у 1964 році на вручення премії «Етна Таорміна», у роки юності живучи в Києві, Анна Ахматова полюбила українську мову. Терень Масенко у своєму творі «Роман пам'яті» описує, як Ахматова взяла в руки його «Книгу лірики» й почала читати вголос легко й точно з чистою вимовою і правильними наголосами. Далі наводить діалог:
 — Ви так добре знаєте українську мову, — кажу я.
 — Вона рідна мені, це мова моєї матері.
Літературознавець Григорій Кочур писав, що Ахматову образило припущення, що вона не в змозі самостійно зрозуміти українську мову при перекладі віршів Івана Франка. Автор зазначив, що на це Ахматова різко відповіла: «Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»
Ритміка деяких її творів дозволяє легко перекласти українською мовою, наприклад:
Ржавіє золото, і зотліває сталь,
І мармур кришиться — до смерті все готово.
Всього тривкіше на землі — печаль,
А довговічніш — царственнеє Слово.
Переклад Валерія Лисенка


1910 — Жан Ануй, французький драматург і сценарист, видатний представник французької літератури XX століття.
1929 — Тед Лапідус, французький кутюр'є.
1938 — Люсіль Спенн, американська співачка.
1965 — Валерій Меладзе, російський співак.

Категорія: Дати, люди мистецтва | Переглядів: 39 | Додав: Vchutel | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук
Календар
«  Червень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Друзі нашого сайту