Середа, 26.09.2018, 00:27
Вітаю Вас Гість | RSS

Літературно-мистецький портал Хмельницької ЗОШ №20

Категорії розділу
Дати, люди мистецтва [112]
Нормативно-правова база [3]
Оголошення [7]
Повідомлення про термінову та важливу інформацію
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 87
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2018 » Лютий » 22 » 22 лютого народилися...
19:27
22 лютого народилися...
1806 
Лев Боровиковський, український поет-романтик, байкар, автор балад, пісень, дум.
 
  Левко́ Іва́нович Боровико́вський (*22 лютого 1806, (за іншими відомостями — 1808 с. Мелюшки Хорольський повіт на Полтавщині — †26 грудня 1889 , там само) — український поет, фольклорист, етнограф. Опрацьовував фольклорні сюжети, звертався до народної поетики та ритміки.
Біографія
Народився у с. Мелюшках Хорольського повіту (тепер Хорольський район) у родині козака. Читати й писати Боровиковський навчився вдома, у 1819–1822 рр. навчався в Хорольському повітовому училищі, а в 1822–1826 рр. у Полтавській гімназії, де зацікавився літературою під впливом свого учителя словесності І. Г. Буткова.
У 1826 році Боровиковський вступає на етико-філологічний відділ філософського факультету Харківського університету. Вивчає філософію, російську і загальну історію, географію, латину, французьку та польську мови. Під впливом свого учителя П. Гулака-Артемовського, який викладав російську та польську мови, береться записувати народну творчість — пісні, казки та легенди, збирає матеріали для словника української мови і сам починає писати. Пише вірші російською та українською мовами, беручи теми з історичного минулого та з народного побуту, історії суспільно-політичного і культурного життя українського народу.
1828-го року в журналі «Вѣстникъ Европы» з'являється перший твір Левка Боровиковського патріотична поема-билина «Пиръ Владиміра Великаго», написана білим віршем. Десь у цей же час поет пише ще одну баладу — «Смерть Пушкаря», змальовуючи в ній воєнні подвиги хороброго лицаря, котрий мужньо б'ється з татарами та ляхами. Написано баладу майстерно, хоч у ній чимало архаїчної лексики і різних стильових умовностей, характерних для романтичного напрямку. Балада стає улюбленим жанром ліро-епічної творчості Боровиковського.
Перші свої твори Боровиковський писав російською. Але невдовзі він переходить на українську мову і досягає тут більшого успіху. Твором, якому судилося відіграти найвизначнішу роль у літературній долі Боровиковського, стала балада «Маруся» — вільний переспів «Свѣтланы» В. Жуковського. Переспів був настільки вдалий, що «Вѣстникъ Европы», публікуючи твір називав «Марусю» українською суперницею «Свѣтланы». Цією баладою Боровиковський зробив вдалу новаторську спробу ввести в молоду українську літературу зразки світової романтичної поезії, надавши національного колориту темам і мотивам європейської романтичної балади.
В студентські роки Боровиковський опублікував ще ряд своїх оригінальних та переспівних творів: «Подражаніє Горацію», «Два ворони», «Фарис», «Гайдамаки», «Ледащо», «Бандурист». Боровиковський перекладає оду Горація в серйозному тоні і насичує її національним українським колоритом, розширюючи ідейні рамки твору та висловлюючи свої думки й погляди. Деякі спроби критично оцінити дійсність є і в баладі «Ледащо» (1830 р.).
Дальшим кроком Боровиковського на шляху збагачення української культури здобутками світової літератури були його переклади «Кримських сонетів» та поеми «Фарсис» Адама Міцкевича. Він переклав усі ці сонети, але до нас дійшов тільки один з них — «Акерманські степи». Пізніше він переклав «Кримські сонети» ще й російською мовою.
Збереглися тільки два переклади творів О. Пушкіна: «Два ворони» («Ворон к ворону летит») та «Зимовий вечір». Відтворюючи вміст оригіналу, Боровиковський і тут вводить український колорит. У вірші «Два ворони», наприклад, замість богатиря, що лежить убитий у чистім полі, з'являється козак, замість «хазяйки молодої» — молода козачка. Російські нині, що про них згадує Пушкін у «Зимовому вечорі», Боровиковський замінює українськими.
Одночасно з перекладами Боровиковський пише й оригінальні, переважно лірико-романтичні твори, в яких позначається захоплення поета народною творчістю, серед яких балади «Бандурист» та «Гайдамаки».
Приблизно 1827 року Боровиковський почав укладати український словник, над яким працював згодом багато років, так і не завершивши праці. У Харкові поет близько сходиться з Ізмаїлом Срезневським, тоді студентом, який пізніше став відомим видавцем, письменником і вченим.
1830 року закінчив університетський курс зі ступенем «кандидата на отличие».
Закінчивши Харківський університет, Боровиковський дістав роботу в Курську, де шість років (1831–1837) викладав у гімназії історію, географію, латинську мову і завідував бібліотекою. В архіві збереглися дві промови Боровиковського перед випускниками Курської гімназії. Письменник виступає за поширення освіти серед народу, вбачаючи у цьому «благо суспільне й особисте». На думку Боровиковського, освіта виховує гуманні почуття, а «без глибокої освіченості можна стати жорстоким руйначем».
У Курську Левко Іванович продовжує літературну діяльність, пише нові твори, готує збірку віршів, маючи намір її видати, впорядковує свої фольклорні записи. Тут він написав кілька балад за мотивами народних повір'їв і легенд: «Журба», «Чарівниця», «Козак», «Заманка», «Віщба», «Убійство» та ін. В основу балади «Чарівниця» ліг зміст відомої народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницю» автором якої, вважають, була легендарна народна поетеса XVII століття Маруся Чурай.
1831 року Срезневський, готуючись видати альманах творів українських письменників {"Український альманах"), запросив Боровиковського виступити в ньому. Левко Іванович посилає йому 7 своїх творів, з яких було опубліковано лише один — баладу «Козак», яку високо оцінив Євген Гребінка.
Весною 1837 року Боровиковського переводять до Новочеркаської гімназії. Про цей період життя і творчості поета збереглося дуже мало відомостей. Певно, працюючи у Новочеркаську, Боровиковський написав вірші «Дій» та «Чорноморець». За життя поета вони не друкувались і пролежали в архіві І. Срезневського аж до 1930 року, коли, разом з творами інших поетів, були вміщені в книзі «Харківська школа романтиків».
Влітку 1838 року з допомогою брата Івана, теж викладача, Левко Іванович переїздить до Полтави. Він викладає в гімназії латинську мову, а з наступного року стає ще й викладачем російської словесності та географії у Полтавському дівочому інституті. В цей же час тут працював П. Гулак-Артемовський. Обидва поети часто зустрічались, обговорювали наболілі питання літературного життя і творчості. Боровиковський, як і раніше, багато працює, пише балади, байки, збирає фольклорні твори.
На весну 1839 року у поета зібралося вже 600 байок та прибаюток (нам відомо поки що тільки 195) та чимало ліричних творів, але публікувати їх поетові було ніде, бо «Вѣстникъ Европы» перестав виходити, а в «Украинском вестнике» досить сильні були реакційні тенденції, а незабаром російське самодержавство закрило й цей журнал. Лише 1840 року журнал «Отечественные записки» вмістив цикл «баллад малороссійских» Л. Боровиковського: «Две доли», «Хромой скрипач», «Великан», «Ружье», «Лихо», «Кузнец». Це, власне, і не балади, а короткі, перейняті романтичним духом оповідання, написані у формі ритмічної прози на матеріалі українських народних казок.
1841 року Євген Гребінка видав у Петербурзі альманах «Ластівка», де поряд з творами Т. Шевченка, І. Котляревського, В. Забіли та інших поетів було вміщено й твори Л. Боровиковського — поезії «Волох», «Розставання», «Чорноморець», «Палій», «Вивідка», «Зимній вечір», одинадцять байок і прибаюток, понад сто прислів'їв і загадок.
Писав Боровиковський і прозу, але ці твори не збереглися. Значно більше пощастило байкарській спадщині Левка Івановича. Поет почав писати байки на початку 30-х років. Частину їх надрукував у своєму альманасі «Ластівка» Євген Гребінка. 1852 року в Києві вийшла друком збірка Л. Боровиковського «Байки й прибаютки». Боровиковський недарма назвав ці твори байками і прибаютками. Це два хоч і близькі, але різні жанри. Якщо байка — переважно сатирична, викривальна література, то прибаютка, приповідка стоять ближче до гумору.
Байки Боровиковського мали неабиякий успіх, їх передруковували у різних антологіях і збірниках. Чимало образних висловів із байок перейшли в фольклор (наприклад: "Голодний Клим озвавсь баса: «Найлучча птиця — ковбаса!», «Хто сам собі дає зарік — пропащий чоловік» та ін,).
Пізній період
У тридцять п'ять років поет одружується і в його літературній діяльності починається творчий спад. Незабаром Боровиковський переходить на посаду інспектора Полтавської гімназії. А ще трохи згодом письменника спіткала тяжка психічна хвороба. Десь близько п'ятдесяти років він іде у відставку і живе то в рідних Мелюшках, то в Хоролі, зовсім припинивши літературну діяльність. З листів поета видно, що жилося йому дуже важко. В архівах збереглося його «прошеніє» про збільшення пенсійної допомоги «для приличного безбедного меня и жены моей содержания и необходимейшего воспитания моих детей».
Останні роки життя Левка Івановича минали в рідному селі. 1876 року про нього згадав письменник Олександр Кониський. Розшукавши поета, Кониський запросив його взяти участь у виданні збірки творів українських письменників, яку він готував. Боровиковський радо відгукнувся, написав кілька байок і послав їх Кониському. Через цензурні утиски задумана збірка не вийшла, а твори Боровиковського надовго залягли в архіві. Нові байки Левка Івановича — «Вода та Гребля», «Слон, Свиня і Звірі», «Лисиця-охвицер» — відрізняються від ранніх його творів. Це вже не короткі за формою, а розгорнуті сюжетні байки. Майстерністю вони поступаються перед творами зі збірки «Байки й прибаютки», але критика дійсності в них значно рішучіша.
Боровиковський мріяв видати два томи своїх творів. Була в нього думка звернутися через сина Олександра до петербурзьких видавців. Просив він допомоги і в Кониського. Та ці заміри не здійснилися. 26 грудня 1889 року на 81 році Боровиковський помер. Його поховали на маляренківському кладовищі, недалеко від садиби. Могилу Боровиковського розшукали хорольські учні під керівництвом учителя-краєзнавця К. О. Ходосова. У 1961 р. на могилі встановлено цегляний обеліск, який у 1986 р. замінили мармуровим пам'ятником.
Родина
Старший син поета Олександр успадкував від батька любов до українського фольклору і поезії. Ще юнаком він написав розвідку «Жіноча доля за українськими піснями». Пізніше Олександр став видатним судовим діячем. У роки поширення революційного народництва Олександр Львович писав пристрасні революційні вірші і публікував їх на сторінках журналу «Отечественные записки».
Тяжка доля спіткала другого сина — Платона. В 1859 році, навчаючись у кадетському корпусі, він взяв участь у бунті кадетів проти адміністрації корпусу і за це був покараний. Опинившись у засланні, Платон Львович писав оповідання з життя в'язнів, деякі з них були опубліковані. Додому він повернувся вже після смерті батька.
Творчість
Ще за життя Левка Боровиковського критика визнала новаторське значення його творчості, красу і силу його поетичного слова. Досконало володіючи рідною мовою, поет успішно випробував у своїх творах «її гнучкість, силу і багатство». Своїми романтичними творами Левко Боровиковський довів, що українською мовою можна передавати не тільки жартівливо-смішне. Для лірико-баладної творчості Боровиковського характерні глибокі переживання, драматизм дії.
В українську літературу Левко Боровиковський увійшов як визначний поет-романтик, який утвердив жанр літературної балади. Успішно розробляв він й інші жанри романтичної лірики, а також коротку байку-гумореску. Його творчий досвід у цих жанрах використали письменники наступних поколінь. Байкарська творчість Боровиковського позитивно вплинула на дальший розвиток цього жанру в українському письменстві. Творчість Левка Боровиковського — помітний крок уперед в розвитку нової української літератури.
Тарас Шевченко читав твори Боровиковського в альманасі «Ластівка», зокрема й ті, які вилучив цензор (останні читав у рукопису), можливо, і в «Отечественных записках» та «Вестнике Европы». Особисто Шевченко і Боровиковський не були знайомі. В останнього є лише згадка в листі до І. Срезневського 24 травня 1840 про перший «Кобзар»: «Особливо хвалять журнали „Кобзар", що недавно вийшов — не знаю чий». Мотиви трагічного кохання, тема народного співця, характерні для деяких творів Боровиковського («Молодиця», «Бандурист»), простежуються і в ранніх творах Шевченка («Причинна», «Перебендя»).
Байкарство
Більшість байок Боровиковського присвячено побутовій тематиці, проблемам загальнолюдської моралі. Для розкриття цих тем поет бере народні гуморески, прислів'я, приказки. На основі народних прислів'їв та приповідок написано такі твори, як «Москаль і Мотря», «Свій дім — своя воля», «Йолоп Клим», «Жевжик», «Хома», «Учитель», «Злодій», «Потакач» та інші.
Байки Боровиковського мають стислий сюжет, в них нема розгорнутої моралі як це бачимо у творчості пізніших байкарів, наприклад Л. Глібова, або й сучасників поета, скажімо, Є. Гребінки. Замість широкої повчальної кінцівки, Л. Боровиковський дає афоризм, виражений приповідкою або прислів'ям. Наприклад: «Не все те золото, що блищить» («Трухлявина»), «Сова хоч спить, та курей бачить» («Курча»), «П'яному і море по коліна» («П'яний»), «Хто солодко живе, той гірко умирає» («Мети»), «На здогад буряків, щоб дали капусти» і т. д.
Оцінюючи байкарську спадщину Боровиковського, український поет, фольклорист і видавець А. Метлинський у рецензії на збірку «Байки й прибаютки» писав: «Басни Боровиковского частию заимствованы из Крылова и других баснописцев, частию принадлежат самому автору, но все более или менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить вернмм зеркалом народних обычаев».
 
1810 
Фредерик Шопен, польський композитор і піаніст (інша можлива дата — 1 лютого).
 
   Фридери́к Франсуа́ Шопе́н (пол. Fryderyk [Franciszek] Chopin, іноді Szopen; фр. Frédéric [François] Chopin;) (*22 лютого або 1 березня 1810, с. Желязова Воля, Мазовецьке воєводство, Польща — †17 жовтня 1849, Париж, Франція) — найвидатніший польський композитор та піаніст. Уроджений Fryderyk Franciszek Chopin приймає французький варіант «Frédéric-François», коли у 20 років виїжджає з Польщі до Парижа і не повертається. У польських текстах прізвище іноді пишеться як Szopen.
Біографія
Дитинство і юність
Фридерик Шопен народився в 1810, 1 березня, в с. Желязовій Волі, під Варшавою. Його батько Нікол́а (Міколай) Шопен, французький емігрант, служив гувернером і шкільним вчителем; мати виховувалася в дворянській сім'ї.
Вже дитиною Шопен проявив яскраві музичні здібності; у 7 років його почали учити грі на фортепіано, і в тому ж році був виданий складений ним маленький полонез соль мінор. Перші професійні уроки гри на фортепіано отримав від віолончеліста Войцеха Живного (нар. 1756 у Богемії), що тривали з 1816 до 1822. Незабаром Шопен став улюбленцем аристократичних салонів Варшави.
Подальшим розвитком Шопена опікувався Вільгельм Вюрфель (нар. 1791 у Богемії). Цей відомий піаніст та професор Варшавській консерваторії давав Шопену цінні (хоча нерегулярні) уроки органної музики і, можливо, фортепіано. З 1823 по 1826 роки Шопен навчався у Варшавському ліцеї, де його батько був професором. Восени 1826 юний музикант почав вивчати музичну теорію, фігурний бас, і композицію з Йозефом Ельснером (нар. 1769 у Сілезії) у Варшавській консерваторії. У 1831 він виїхав з Польщі до Відня, перед тим як оселився у Парижі, де провів значну частину життя.
Кар'єра в Парижі
Шопен вперше відвідав Відень на початку 1829, де давав концерт на фортепіано і отримав перші похвальні рецензії. Наступного року він повернувся до Варшави, де 17 березня у Національному Театрі дав прем'єру свого Концерту для фортепіано фа мінор. 1831-го року Шопен покидає Польщу і оселяється в Парижі. Там починає працювати над своїми першими скерцо і баладами, також починає перший зошит етюдів. Тоді ж у Шопена проявляється захворювання на туберкульоз, з яким композитор боротиметься все життя.
Початок і середина 1830-х у Парижі були плідним часом композитора. Він завершив свої найвідоміші роботи і регулярно давав концерти, що мали шалені відгуки. До 1838 Шопен став відомою людиною в Парижі. Серед його найближчих друзів був оперний композитор Вінченцо Беліні і художник Ежен Делакруа. Його друзями також були композитори Гектор Берліоз, Франц Ліст і Роберт Шуман, і хоча він іноді критикував їх музику, Шопен присвятив їм деякі свої композиції.
Шопен і Жорж Санд
У 1836 Шопен попрямував до Чехії побачитися з батьками. Перебуваючи у Марієнбаді, він захопився юною полькою Марією Водзіньською. Проте їх змовини були незабаром розірвані. Восени того ж року в Парижі він познайомився з видатною жінкою — баронесою Дюдеван, яка придбала на той час широку літературну популярність під псевдонімом Жорж Санд. Шопену було тоді 28 років, мадам Санд — 34. Їхній союз продовжувався вісім років, причому велику частину цього часу вони провели в сімейному маєтку письменниці в Ноані.
Зимою 1838–1839 років, яка була прожита з Жорж Санд на Майорці (Балеарські острови), здоров'я композитора значно погіршилось. Поєднання поганої погоди з безладом в домашньому господарстві, мабуть, згубним чином подіяло на його вже зачеплені туберкульозом легені. У 1847 відносини Шопена з Жорж Санд остаточно зіпсувалися в результаті втручання музиканта у відносини його подруги зі своїми дітьми від першого шлюбу. Ця обставина, разом з прогресуючою хворобою, сповнювала Шопена чорною меланхолією. Останній раз він виступив в Парижі 16 лютого 1848. Через вісім днів вибухнула революція, що повалила короля Луї Пилипа. Друзі композитора відвезли його до Англії, де, вже дуже хворий, він грав у королеви Вікторії і дав кілька концертів — останній з них відбувся 16 листопада 1848.
Смерть і поховання
Собор Святого Хреста, де покоїться серце композитора
Через тиждень він повернувся до Парижа. Не в змозі більше давати уроки, Шопен вимушений був прийняти щедру допомогу від своєї шотландської шанувальниці Джейн Стірлінг. Доглядати хворого приїхала з Польщі сестра композитора, Людвіка; не залишали його увагою і французькі друзі. Шопен помер в своїй паризькій квартирі на Вандомській площі 17 жовтня 1849. Відповідно до його бажання на відспівуванні в церкві св. Мадлен прозвучали фрагменти реквієму Моцарта.
Шопен похований на паризькому кладовищі Пер-Лашез. Серце Шопена, за його заповітом, було перевезено на Батьківщину і покоїться в костелі Святого Хреста у Варшаві.
Творчість
Композиторська техніка Шопена вельми нетрадиційна і багато в чому відступає від прийнятих в його епоху правил і прийомів. Шопен був неперевершеним творцем мелодій, він одним з перших приніс у західну музику невідомі їй доти слов'янські ладові та інтонаційні елементи і таким чином підірвав непорушність класичної ладогармонічної системи, що склалася до кінця 18 ст. Те саме стосується ритму: використовуючи формули польських танців, Шопен збагатив західну музику новими ритмічними малюнками. Він розробив суто індивідуальні — лаконічні, замкнуті в собі музичні форми, які найкращим чином відповідали природі його такої ж самобутньої мелодичної, гармонічної, ритмічної мови.
Фортепіанні п'єси малих форм
Ці п'єси можуть бути умовно розділені на дві групи: переважно «європейські» по мелодиці, гармонії, ритму і виразно «польські» по колориту. До першої групи відносяться більшість етюдів, прелюдій, скерцо, ноктюрнів, балад, експромтів, рондо і вальсів. Специфічно польськими є мазурки і полонези.
Шопен створив близько трьох десятків етюдів, мета яких — допомогти піаністові в подоланні специфічних художніх або технічних труднощів (наприклад, у виконанні пасажів паралельними октавами або терціями). Ці вправи належать до вищих досягнень композитора: подібно до бахівського Добре темперованого клавіру, етюди Шопена — перш за все геніальна музика, притому що вона блискуче розкриває можливості інструменту, мовби відсуваючи дидактичні завдання на другий план.
Хоча Шопен спочатку засвоїв жанри фортепіанної мініатюри, він ними не обмежився. Так, протягом зими, проведеної на Майорці, ним був створений цикл з 24 прелюдій у всіх мажорних і мінорних тональностях. Цикл побудований за принципом «від малого до великого»: перші прелюдії — лаконічні віньєтки, останні — справжні драми, діапазон настроїв — від повної безтурботності до лютих поривів. Шопен написав 4 скерцо: ці масштабні п'єси, сповнені мужності і енергії, займають почесне місце серед шедеврів світової фортепіанної літератури. Його перу належить дев’ятнадцять ноктюрнів — прекрасних, мрійливих, поетичних, глибоко ліричних одкровень. Шопен — автор чотирьох балад , в його творчості представлені також експромти, рондо; особливою популярністю користуються його вальси,також одну віолончельну сонату
«Польські» жанри
Шопен вразив Париж своїми оригінальними мазурками і полонезами — жанрами, в яких знайшли віддзеркалення слов'янські танцювальні ритми і гармонічна мова, типова для польського фольклору. Ці чарівні, барвисті п'єси вперше принесли в західноєвропейську музику слов'янський елемент, що поступово, але невідворотно змінило ті гармонічні, ритмічні і мелодичні схеми, які великі класики 18 ст. залишили своїм послідовникам. Шопен склав 60 мазурок (їх прототип — польський танець з тридольним ритмом, схожий на вальс). Як майже все написане Шопеном, мазурки вельми піаністичні і вимагають від виконавця великого мистецтва — навіть якщо не містять явних технічних труднощів.
Полонези більші за мазурки і по протяжності (3 част.), і по фактурі. Полонезу-фантазії і полонезу, відомого під назвою «військового», цілком вистачило б, щоб забезпечити Шопену одне з перших місць у ряді найоригінальніших і наймайстерніших авторів фортепіанної музики.
Великі форми
Пам'ятник Фридерику Шопену в садибі-музеї в с. Желязова Воля (Юзеф Гославський)
Час від часу Шопен звертався до великих музичних форм. Можливо, найвищим його досягненням в цій області слід вважати відмінно збудовану і дуже переконливу по драматургії фантазію фа мінор, створену в 1840–1841. У цьому творі Шопен знайшов модель форми, що повністю відповідала характеру вибраного їм тематичного матеріалу, і таким чином вирішив завдання, яке виявлялося не під силу багатьом його сучасникам. Замість того, щоб слідувати класичним зразкам сонатної форми, він дозволяє задуму твору, мелодичним, гармонічним, ритмічним особливостям матеріалу визначати структуру цілого і способи розвитку. У Баркаролі, єдиному шопенівському творі даного жанру (1845–1846), примхлива, гнучка мелодія у розмірі 6/8, характерному для пісень венеціанських гондольєрів, варіюється на тлі незмінної фігури супроводу (у лівій руці).
Шопен створив три фортепіанні сонати. Перша, до мінор (1827), — юнацький твір, який нині рідко виконується. Друга, сі-бемоль мінор, з'явилася десятиліття опісля. Її третя частина — відомий у всьому світі похоронний марш, а фінал — вихор, подібний до «вітру, що віє над могилами». Друга соната, що вважалася невдалою по формі, у виконанні великих піаністів постає як вражаючий цілісний твір. Остання шопенівська соната, сі мінор (1844), має наскрізну структуру, що об'єднує її чотири частини, і є одним з вищих досягнень Шопена.
Інші твори
Шопену належить також ряд творів для фортепіано з оркестром і нечисленні камерні п'єси. Для фортепіано з оркестром ним створені Andante spianato і полонез мі-бемоль мажор, два концерти (мі мінор і фа мінор), фантазія на польську тему, рондо-краков'як, а також варіації на тему Моцарта La ci darem la mano (арія з опери Дон Жуан). Разом з віолончелістом О. Ж. Франшоммом він склав Великий концертний дует для віолончелі і фортепіано на теми з опери Мейєрбера Роберт-диявол, сонату соль мінор, інтродукцію і полонез для того ж складу, а також тріо соль мінор для фортепіано, скрипки і віолончелі. Шопеном створений ряд пісень для голосу з фортепіано на польські тексти. У всіх творах з оркестром позначається недосвідченість автора в області інструментування, і майже завжди при виконанні до партитур вносяться зміни.
Значення творчості і пам'ять
Шопен вважається найбільшим польським композитором, при цьому для польських композиторів багатьох поколінь його роль виходить за рамки самої музики і це визнавали не тільки поляки. Наприклад, Роберт Шуман в 1836 році в «Neue Zeitschrift für Musik» писав:
«Якщо потужний деспотичний монарх з півночі знав, який небезпечний ворог загрожує йому в творах Шопена, простих мелодіях з його мазурок, він заборонив би його музику. Твори Шопена — це гармати, заховані в квітах.»
Його твори, особливо полонези та мазурки, вважали синонімом польськості, їх згадували в найбільш патріотичних промовах. Ігнацій Ян Падеревський у сторіччя з дня народження Шопена заявив:
«Нам забороняли Словацького, Красінського, Міцкевича, але не заборонили Шопена. Однак у Шопені міститься все, в чому нам відмовлялося: і барвистий одяг, пояси з чистого золота, похмурі капелюхи, краківські рогаті капелюхи, благородний брязкіт мечів, відблиски кіс наших селян, стогони поранених грудей, бунт скутого духу, хрести на цвинтарі, придорожні каплички, молитви засмучених, біль неволі, смуток свободи, прокляття тиранів і радісна пісня перемоги [...].»
Товариство імені Шопена
1894 року в Желязовій Волі — рідному селі Ф. Шопена з ініціативи російського композитора М. Балакірева було встановлено пам'ятник композиторові. В 1899 році у середині Варшавського музичного товариства була організована секція імені Шопена, яке в 1934 виділилося в самостійну організацію — Інститут Фридерика Шопена (з 1950 — Товариство Фридерика Шопена). 1927 року цією організацією було засновано Конкурс піаністів імені Шопена, у 1931 — Музей Шопена в Желязовій Волі, а 1954 — Музей Фредеріка Шопена у Варшаві. Сумісно з Польським музичним видавництвом в 1949—1961 роках було видано повне зібрання творів Шопена. 2001 року на базі Музею Шопена було засновано Національний інститут Фридерика Шопена (пол. Narodowy Instytut Fryderyka Chopina), який 2010 року отримав нову будову в центрі Варшави, що отримала назву Шопенівського центру.
Міжнародний конкурс Шопена
Докладніше: Конкурс піаністів імені Шопена
З 1927 року з ініціативи польського піаніста й музичного педагога Єжи Журавльова у Варшаві кожні п'ять років проходить конкурс піаністів імені Шопена. Першими його переможцями були радянські піаністи — Лев Оборін (1927), Олександр Юнінський (1932), Яків Зак (1937), пізніше перемогу здобували й польські піаністи — Галина Черни-Стефаньска (1949) та Крістіан Цимерман (1975)
«Фридерик»
В 1995 в Польщі запроваджено премію «Фридерик», яка щорічно вручається польським музикантам у більш ніж 20 номінаціях, розподілених по трьох секціях — музики академічної, популярної та джазу. Зокрема, тричі на цю премію був номінований Кшиштоф Пендерецький, щоправда жодного разу успішно.
Об'єкти
Серед чисельних об'єктів, що носять імена Шопена:
Філармонія в Ґданську
Варшавська консерваторія
Аеропорт у Варшаві
Вулиці в ряді міст Польщі, а також Західної України (Луцьк, Львів, Івано-Франківськ, Дрогобич, Коломия)
Астрономічні об'єкти — астероїд і кратер на Меркурії
 
1880 
Осип Турянський, український письменник і літературний критик.
1900 
Луїс Бюнюель, іспанський кінорежисер, лауреат двох «Оскарів», зняв «Золоте століття», «Скромна чарівність буржуазії».
 
1943 
Лимонов Едуард Веніамінович, російський письменник і політичний діяч.
 
  Едуа́рд Веніамі́нович Лимо́нов (Савенко; *22 лютого 1943, Дзержинськ, Горьківська область) — російський політичний діяч, письменник, публіцист, голова Націонал-Більшовицької Партії (НБП). У 2002 р. був засуджений до 4 років ув'язнення за екстремістську діяльність, звільнений через два роки за добру поведінку. Є членом опозиційного руху Інша Росія. Визнавався персоною нон грата в Україні.
Лимонов і Україна
Попри те, що значну частину свого життя він провів в Україні, зокрема у Харкові, Лимонов віднісся до незалежності України вкрай негативно. Виходячи з російських імперських позицій, які підтримувала певна частина російських політиків, Лимонов вважав українську державність неприродньою.
У 1999 році згідно з постановою СБУ він був проголошений персоною нон-ґрата у зв'язку з закликами до порушення териториальної цілісності України. 24 серпня 1999 року Лимонов разом із п'ятнадцятьма членами партії увірвалися до матроського клубу Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Там вони закликали до перегляду статусу цього міста та передачі його до Росії, відмови від ратифікації Держдумою Росії договору про дружбу та співпрацю між Росією і Україною. У результаті за допомоги міліції блокада клубу була знята, члени партії отримали по 15 діб адміністративного арешту. Це спричинило депортацію Лимонова та проголошення його персоною нон-ґрата.[3]
У червні 2003 р. Лимонова було депортовано вдруге при спробі в'їхати в Україну відвідати хворого батька і заборонено приїздити до України аж до 2008 року. Проте, у 2007 році Україна і Росія відмінили списки персон нон-грата і 16 вересня 2007 року Лимонов знову приїхав до Харкова. Хоча його спочатку і зупинили, після перевірки документів все ж таки дозволили відвідати Україну.
 
 
1944 
Джонатан Деммі, американський кінорежисер, лауреат «Оскара», зняв фільми «Мовчання ягнят», «Філадельфія».
 
1947 
Валерій Федосов, український режисер.
 
1950 
Міу-Міу, французька акторка («Тріумфальний марш», «Тотальне стеження»).
 
1950 
Дженезіс Пі-Оррідж, англійський музикант — член гуртів «Psychic TV» та «Throbbing Gristle», письменник і художник, засновник музичного стилю індастріал.
 
1951 
Медвідь В'ячеслав Григорович, український письменник-прозаїк, есеїст, Заслужений діяч мистецтв України.
 
1959 
Кайл Маклахлен, американський кіноактор («Дюна» та «Твін Пікс»).
 
1975 
Дрю Беррімор, американська акторка («Ангели Чарлі», «Нецілована»).
 
1977 
Джеймс Блант, британський виконавець.
Категорія: Дати, люди мистецтва | Переглядів: 527 | Додав: Vchutel | Теги: кіноактор, поет-романтик, режисер, пісень, український, байкар, ДУМ, автор балад, прозаїк, виконавець | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук
Календар
«  Лютий 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728
Друзі нашого сайту