1339 – Рудольф IV Австрійський Засновник, герцог Австрії, Штірії й Карінтії, з 1358 р. За його правління у Відні було засновано університет. 

1500 – Бенвенуто Челліні, італійський авантюрист, скульптор, ювелір, чернець і письменник – автор мемуарів. 

Бенвенуто Челліні, син архітектора та музики Джованні Челліні та його дружини, пані Марії Елізабетти ді Стефано Граначчі, народився 1 листопада 1500 року на 21 році їхнього подружнього життя.

Його батько працював на Медичі та у власній майстерні виготовляв музичні інструменти. По волі батька Бенвенуто мав також стати музикою, але вже у 14 років наважився піти проти волі батька та присвятити себе та своє життя ювелірній справі.

Великих зусиль коштувало Бенвенуто, щоб батько дав згоду та віддав його на навчання до майстерні Мікеланджело да Вівіано. Сплинуло дуже мало часу, коли батько змінив своє рішення та забрав його з майстерні, після чого він втік до майстерні Антоні оді Сандро, де відразу хлопець зробив великий ривок у навчанні та вдалий початок своєї творчості. У 1516 році Челліні мусив покинути Флоренцію на півроку через участь у бійці, котру він сам влаштував у Маестро Франческо Касторо у Сієні. За помилуванням Джуліо де Медичі (котрий пізніше став Папою Клементом VII) йому було дозволено повернутися до Флоренції. Трохи пізніше Челліні працював у Болоньї у Маестро Ерколє, потім у майстра мініатюр Щіпіо Кавалетті. Після цього він повернувся до рідної Флоренції, яку згодом знов покинув через сварку з братом та поїхав у Пізу, де цілий рік працював над золотими та срібними гарними та значущими речами, під керівництвом майстра Уллівієрі делла Кіостра. Здобувши цей неоціненний досвід, Челліні знов повернувся до Флоренції.

Перше прибуття до Риму
Заняття музикою, котрими Челліні займався лише з примусу батька до цієї справи, набридали йому все більше і більше, що привело до величезної сварки із батьком, наслідком якої була втеча Бенвенуто із батьківського дома та Флоренції. Він поїхав у Рим, де влаштувався у майстерню до Фіренцуола ді Ломбардіо. Але за великими проханнями батька він все ж таки повернувся додому через два роки та знов зайнявся музикою. Сварки із колегами ставали все жорстокішими, через що Челліні однієї ночі перевдягнувся у монаха та знов покинув непривітне для нього місто.

Він подався до Риму приблизно у листопаді 1523 році, де на цей час Джуліо де Медичі став Папою Клементом VII.

Челліні було замовлено «велику чашу для води», яку створив у міланській майстерні художник Джоанфранческо Пенні для епіскопа з міста Саламанка. Але виконанню цього замовлення було перешкоджено після зустрічі Челліні із батьком, очі якого виражали благання та загрозу. Через затягнення закінчення роботи Папа настільки розлютився, що відмовився від сплати гонорару, обговореного із Челліні. Після цього прийшло рішення, що Челліні є власником виконаної їм роботи, яку він мусив захищати зброєю, коли за нею прийшли посланці від Папи. Скандал з самим папою зробив Челліні відомим у римському суспільстві. Замовлення, які стали надходити постійно, дали йому змогу відкрити власну майстерню. Окрім ювелірної діяльності, він почав робити печатки.

На цей час припадає зустріч Челліні із Порцио Кіджі, якого він дуже поважав та завдяки замовленням якого мав змогу відкрити власну майстерню. У будинку Кіджі (зараз Вілла Фарнезіна) Бенвенуто мав змогу вивчати фрески Рафаеля, які мали могутній вплив на подальший розвиток митця.

Чума, що у 1525 році змушувала мешканців Риму покидати свої домівки, торкнулася і Челліні. Він скуповував за безцінь у працюючих на полях Баварців античні медальйони та дорогоцінне каміння, які ті знаходили під час праці. Метою купівель була майбутня спекуляція, перепродаж за більшу ціну при поверненні до Риму Кардиналам, поціновувачам мистецтва.

Облога і руйнація Риму
Під час облоги Риму у 1527 році Челліні, як палкий підданий Медичі, взяв участь у обороні Риму. Добра воєнна підготовка дала йому змогу проявити себе як військового, що підняло його авторитет в очах Папи. За наказом Папи і без вагань Челліні знищив декілька ювелірних виробів, що разом важили близько 200 футів золота, для того, щоб вони не потрапили до рук загарбників. Але вберегти Рим від пограбування і руйнацій не вдалося.

Після закінчення окупації, Капітан Челліні повернувся до Флоренції, щоб потім подорожувати до Мантови та зустрітися там ненадовго із відомим міланським золотих справ майстром Нікколо. Через чотири місяці Челліні повернувся до Флоренції, котра щойно оговталась від чуми. Із родичів живими там лишились лише брат та молодша сестра. Любов до єдиних родичів, яким пощастило вижити, змусила Челліні на деякий час затриматись у місті та зібрати гроші від продажу коштовностей для їх утримання.

На замовлення Джироламо Маццеті він працював над золотим медальйоном, що прикріплювався до капелюху. На горельєфі медальйона було зображено, як Геркулес голіруч вбиває лева. Ця робота отримала схвальні відгуки геніального Мікеланджело Буонаротті. Завдяки доброму відгуку вже тоді «божественного» скульптора-митця, популярність Челліні надзвичайно зросла та він став отримувати дуже великі замовлення та братися за найскладніші роботи. Трохи пізніше створений медальйон для Федеріко Джінорі надалі перейшов у володіння Франциска І із Франції і сприяв запрошенню Челліні до французького двору.

Папа Павло ІІІ
Папа Клемент VII помер у 1534 році. Його заступником став Папа Павло ІІІ із дому Фарнезе. Скориставшись нагодою, Челліні вбив Помпео де Капіанеіс, що був ініціатором його переслідувань. Замість штрафу Папа видав йому листа на отримання Челліні волі. За таку доброзичливість Челліні старанно працював над створенням печатки для Папи. Сім'я загиблого Помпео шукала приводу помститися, та не знайшовши підтримки володаря міста. Загроза вбивства примусила Челліні тікати до Флоренції.

Поновлений лист Папи зробив повернення Челліні до Риму можливим. Однієї ночі на нього намагалися скоїти замах, і від страти врятував його лише лист Папи. За цим випадком прийшла хвороба, від якої помирало дуже багато людей. До Челліні вже навіть дійшли сонети, створені на його смерть. Але виживши, митець сприйняв це зцілення за диво. Для повного одужання він поїхав до своєї сестри.

Усього на рахунку Челліні було три вбивства. За своє життя він стояв багато разів перед судом. Одного разу його було засуджено до страти. Окрім тілесних пошкоджень, мав також багато звинувачень за крадіжки та заборонені сексуальні практики.

Перша поїздка до Франції
У 1535 велика подорож через Падую, Венецію, міста Швейцарії, а звідти до міста Ліон, дорога привела Бенвенуто Челліні до Парижу. Але ця подорож не принесла довгоочікуваного результату. Зустріч із королем не відбулася і Челліні був змушений повертатися назад. Прибувши до Риму Челліні відкрив власну майстерню, де на нього працювало вже дванадцять чоловіків.

Ув'язнення
У Римі, на підставі чуток, які швидко поширювались завдяки його ворогові, Бенвенуто було заарештовано. Обвинувачення було висунуто на підставі крадіжки дорогоцінних каменів, до яких Челліні було допущено із згоди Папи. Два довгих роки митець мусив сконати у жахливій в'язниці, а спроба втечі ще більше погіршила ситуацію. Одного разу була навіть спроба вбивства Челліні. В ті часи метод вбивства діамантом був дуже поширеним: камінь розбивали на дрібні шматки та додавали до їжі, внаслідок чого, завдяки будові каменя, дрібні шматочки застрягали глибоко у горлі. Жертва помирала довго та у великих стражданнях. Від такої загибелі Челліні врятувала жадібність людини, котрій доручили віднести їжу. Той вкрав діамант, а розтрощив фальшивий, чим мимоволі врятував життя ув'язненому.

Вперше після інтервенції кардинала Феррари, Іпполіто д'Есте, Челліні знов отримав свободу. Після цього він отримав запрошення до французького двору від Франциска І. 22 вересня Челліні прибув до Франції вже вдруге.

Друга поїздка до Франції
Перша зустріч із королем пройшла у замку Фонтенбло, де король виказав Челліні свої погляди на мистецтво та виказав побажання щодо майбутніх замов. Але дуже скоро почало відчуватися незадоволення, викликане мізерною, на думку Бенвенуто, платнею, порівняно із замовленнями, виконання яких вимагав король. Так, одного дня, Челліні вирішив втекти до Єрусалиму. Зібравшись рано вранці він вирушив у дальню подорож, яка скінчилась вже дуже скоро, коли люди короля його схопили та відвезли до палацу. Раптом, втеча стала для Челліні успіхом, бо король зробив замовлення та надав матеріали для дванадцяти срібних статуй. У якості майстерні він отримав невеликий палац неподалік від Лувра.

Якось король відвідав майстерню Челліні. Твори майстра полонили володаря і той виказав свою подяку. Трохи пізніше Челліні представив заготовку золотої сільнички, яка так припала до душі правителю, що він не мав змоги відірвати від неї очей. За милості короля було створено ще багато коштовних робіт.Та за короткий проміжок часу Челліні також встиг отримати дуже впливових ворогів, серед яких була і фаворитка короля мадам д'Етамп.

Повернення до Італії
Влітку 1545 року Челліні вирішив повернутися до Італії. Прибувши до Флоренції наприкінці червня, він зустрівся із Козімо Медичі, який запропонував йому роботу у своїй майстерні. Запропоноване виконання скульптури Персея із головою медузи змусило Челліні зробити самому собі та своїм натхненникам Мікеланджело та Донателло виклик. Ці думки захопили його настільки, що він вирішив прийняти замовлення. У той час Франциск І дуже засмутився від'їздом митця та звинуватив його у невдячності, відмовивши йому у поверненні до Франції.

У 1545 році герцог подарував Челліні будинок у Флоренції, де він жив до кінця свого життя та у садку якого працював над створенням свого Персея. Через постійні труднощі та перешкоди закінчення роботи затягнулось аж на вісім років. Крім того, за цей проміжок часу Челліні виконав ще багато робіт із золота, які він передавав до герцогського двору. Впродовж усієї своєї творчої діяльності Челліні відчував себе понад усе золотих справ майстром, а вже потім — скульптором.

Останні роки
Постійні сварки та незадоволення, життєві розчарування та депресії зробили відбиток на почуттях Бенвенуто; він постригся у монахи 1558 року. Але вже у 1560 році він відмовляється від сану та одружується із власною домогосподаркою Пьєрою ди Сальвадоре Паріджі, Ще до шлюбу вона народила Челліні сина, який помер у 1559 році. Незважаючи на подружнє життя та захоплення Челліні впродовж всього життя жінками, у його сторону лунали закиди щодо гомосексуальності. Також історія мистецтв проглядає сполученість мови форм його скульптур із гомосексуальністю. Його було багато разів звинувачено у садомазохізмі.

У 23-річному віці Челліні було звинувачено за садо-мазохістські відношення із хлопцем на ім'я Доменіко ді сер Джуліано да Ріпа. Але покарання не було винесено, можливо, через молодість Бенвенуто. Він стояв перед судом у Парижі, але вимоги позивача на покарання не були задоволені (Челліні пощастило). У 1556 році позив зробила мати його учня Фернандо ді Джованні ді Монтепульчано, котрій був його моделлю при створенні Персея. Позив було висунуто на основі мазохізму. Челліні мусив виплатити п'ятдесят скуді золотом та був засуджений на чотири роки. Покарання було полегшене через особисте прохання герцога Тоскани Медичі.

Бенвенуто Челліні помер 13 лютого 1571 року у Флоренції.

1636 – Нікола Буало, французький поет, критик, теоретик класицизму. Основні естетичні принципи французького класицизму були сформульовані ним у поемі "Поетичне мистецтво". Естетика Буало просякнута раціоналізмом: прекрасне для нього тотожно розумному. Піддавав нищівній критиці народну поезію, вважаючи її "вульгарною", "варварською", "мистецтвом майдану". Саме Буало висунув вимогу дотримання в драмі закону трьох єдностей – місця, часу і дії.   
1757 – Антоніо Канова, італійський скульптор, представник класицизму ("Амур і Психея", "Три грації"). 

1851 – Іван Іванович Манжура, український поет, фольклорист, етнограф. Дійсний член історико-філологічного товариства при Харківському університеті та Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. Автор поетичних збірок "Степові думи та співи", "Над Дніпром", а також літературно опрацьованих фольклорних матеріалів "Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура". Праці Манжури в галузі фольклору й етнографії високо цінили О. Потебня, М. Сумцов, І. Франко. 

1861 – Дніпрова Чайка (Людмила Василевська-Березіна), українська письменниця, поетеса, прекладачка. Брала участь у роботі київської "Просвіти". Чималим є внесок письменниці у розвиток дитячої літератури (вірші, оповідання, казки, співробітничала в дитячому журналі "Дзвінок"). Дніпрова Чайка є автором лібрето опер Миколи Лисенка "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима й Весна, або Снігова Краля", "Весна-красна" та ін., текстів до романсів М. Лисенка, з яким її єднала творча дружба. 

1871 – Стівен Крейн, американський поет-імпресіоніст, основоположник верлібру в американській поезії, прозаїк, пацифіст (роман "Червоний знак звитяги" про жорстокий характер громадянської війни у США), військовий кореспондент на греко-турецькій війні і Кубі під час іспано-американської війни. 

1871 – Олександр Опанасович Спендіаров (Спендіарян), вірменський композитор, диригент, педагог, громадський діяч, народний артист Вірменії. Народився у Каховці на Херсонщині. Навчався в Москві і Петербурзі. До 1924 р. жив у Криму, потім – у Єревані. Автор опери "Алмаст" (перша постановка відбулась у 1930 р. в Одесі), "Кримських ескізів", симфонічної картини "Три пальми", "Української сюїти" – для хору в супроводі оркестру, обробок народних пісень, у т.ч. українських (серед них – хор "Як умру…" на слова "Заповіта" Т. Шевченка). Його ім’я присвоєно Вірменському театру опери та балету. 

1876 – Олександр Костянтинович Козловський, український поет. За коротке життя (22 роки) Козловський встиг опублікувати лише одну збірку поезій ("Із поезій засудженого на смерть"). І вже по смерті поета Іван Франко зібрав його творчу спадщину і разом з Михайлом Мочульським упорядкував і видав збірку "Мірти й кипариси" (1905). У передмові І. Франко відзначає оригінальний талант Козловського, прикметний "безоглядною щирістю та правдивістю своїх почувань і загальною духовою дозрілістю, яку дає пережите і глибоко відчуте горе". 

1885 – Костянтин Павлович Хохлов, російський режисер, актор, педагог. Народний артист СРСР. З 1938 по 1954 рр. – художній керівник Київського російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Серед найкращих режисерських робіт Хохлова – "Вовки і вівці" О. Островського, "Плоди освіти" Л. Толстого, "Мертві душі" за М. Гоголем, "Камінний господар" Лесі Українки. 

1886 – Герман Брох, відомий австрійський письменник. Син фабриканта, він відмовився від успішної кар’єри підприємця заради літературної (згодом – і наукової) діяльності. Після аншлюсу Брох був схоплений гестапівцями і лише за сприяння впливових друзів (у тому числі й Джеймса Джойса), письменнику вдалося емігрувати до США. Брох одним з перших почав займатися проблемами масової психології. Вершиною його творчості є історичний роман "Смерть Вергілія" (1945).
1900 – Олександр Васильович Власов, радянський архітектор. Головний архітектор Києва (1944–1950) і Москви (1950–1955). Керував забудовою Хрещатику у Києві, стадіону ім. Леніна у Москві. Лауреат Ленінської премії (1959), Державної премії СРСР (1950). 

1909 – Михайло Іванович Пойченко, український кінооператор, заслужений діяч мистецтв України. Учасник Великої Вітчизняної війни. Працював на "Укркінохроніці". Його фронтові сюжети використано у серіалі "Велика Вітчизняна війна". 

1911 – Сергій Столяров, радянський актор театру і кіно ("Садко", "Цирк", "Василіса Прекрасна", "Кощій Безсмертний"). Лауреат Сталінської премії 1951 р., народний артист РРФСР. Зображав робітника для скульптури Мухіної "Робітник і колгоспниця". 

1939 – Федір Миколайович Стригун, український актор, режисер. Народний артист України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (отримав за роль Растоскуєва у виставі театру ім. Заньковецької "Тил"). Із 1987 р. – художній керівник Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької. За свою творчу кар’єру зіграв у понад 100 виставах. 

1942 – Ларрі Флінт, американський журнальний видавець, засновник мережі стрип-клубів та секс-журналу "Хастлер". Виграв у Верховному суді США історичну справу проти Джеррі Фалвелла щодо неможливості обмеження свободи слова.  
1960 – Володимир Федорович Сіренко, український диригент, головний диригент і художный керівник Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (2001), народний артист України. За виконання твору українського композитора Валентина Сільвестрова "Реквієм для Лариси" вперше в історії України був номінований на найвищу міжнародну музичну нагороду – премію Grammy (2005). Здійснив більш ніж 200 записів для фондів Українського радіо.
Источник:     ВЕМ
Посилання:     http://www.experts.in.ua